Рікша

Ранок сьогодні нереальний.

Трохи вологий, трохи сірий, але теплий і безвітряний. Я йду в цій тиші в бік метро, переступаючи через купки жовтого листя, змітаного двірником, і ніяк не можу змусити себе перейти на швидкий крок. Адже мені ж треба поспішати, правда? У мене ж робочий день, взагалі-то. Але як бігти, коли майже танцюється від задоволення. Нехай біжать інші.

От, наприклад, той солідний чоловік у білих шортах, що виглядають з-під теплої куртки. Він якраз поспішає вулицею, зосереджено слухаючи співрозмовника у телефоні біля вуха. Одноразова маска зсунута на підборіддя. Жести підказують, що розмова серйозна. А шорти — тому що неподалік тенісний клуб «Квінз», де з формою суворо: усе має бути білим, навіть взуття. Механічно констатую факт, що кросівки на ньому теж білі, подумки бажаю йому гарної гри перед робочим днем, а сама пірнаю в метро.

Тут теж суцільний гарний настрій. Поруч вмощується стильний татусь із візочком і одразу цікавиться у свого маленького сина: «Води хочеш?» Той мугикає, що так, тоді тато відкручує дитячу пляшечку й п’є сам: «Почекай, зроблю пару ковтків, сам пити хочу, вмираю». Дитина трохи ошелешена, але мовчить. Чекає.

А навпроти розташувався офісний працівник. Високий, стрункий, строгий. Пам’ятаєте, я розповідала про помаранчеву парасольку? Сьогодні ще краще! Помаранчевий краватка в «огірках» і помаранчева маска! І все дизайнерське. Скільки ж $$ на ньому надягнуто, хвилюється мій здоровий глузд, а очі радіють: красиво.

Виходячи з метро, натикаюся на цікаву парочку. От уже де брендами й не пахне. Що він, що вона — одягнені більш ніж просто, але яка між ними енергетика! Вони нікуди не поспішають, посміюються, підштовхують одне одного. Вона намагається його обійняти, але, оскільки вона значно нижча, та й куртки в них товсті, не дістає й регоче. Знову тягнеться, знову не дістає й мало не падає. Тоді він ловить її руку ззаду й підтягуює до себе так, щоб влаштувати біля свого боку — там, куди вона не дотягнулася. При цьому він теж втрачає рівновагу й похитується. Вони зупиняються. Дивляться одне на одного. А я дивлюся на її берет і рідкі кучерики, і на його блискучі очі, й думаю, що дивно бачити таких молодих людей у немолодих роках. Вони глибокі пенсіонери.

Ловлю себе на думці, що із задоволенням подивилася б на них, коли вони катаються на рікші. У нас є такі, адаптовані під місцеву погоду: з дахом і повністю затягнуті плівкою, як дитячі коляски. Учора водій одного такого транспорту пів години прилаштовував до нього (це відбувалося просто під моїм вікном) велике неонове серце, прикручував батарею, щось ліпив ізоляційною стрічкою… а я все думала, навіщо йому те серце? Тепер зрозуміла.

Але всі мої думки про рікшу вибиває з голови усмішка баристи в кав’ярні, куди я забігаю за звичкою перед тим, як пірнути в роботу. Ніколи не розуміла, що такі красені роблять за стійками, хіба що репетирують свої голлівудські ролі? А коли він випадково помиляється, пробиваючи мені через касу чи не половину ціни, й усміхається: «Нічого, нехай буде за рахунок закладу», я розумію остаточно й безповоротно: ранок сьогодні справді нереальний!

03.12.2021