Старенькі й собачки

Сьогодні на градуснику мінус один. Перший мінус цього року. Під блакитним небом і яскравим сонцем.

Дорогою до школи вії мого сина нахапали конденсату від дихання під маскою. Волога замерзла й перетворилася на блискучий на сонці іній. Про це мені розповідає чоловік, який відводив його до школи. Розповідає захлинаючись і не може зупинитися, говорить і говорить — «очі, як прожектори», «фантастика», «світиться зсередини» — він настільки захоплений, що сам світиться.

Охаючи й ахаючи, розумію, що надворі холодно, й дістаю зимове пальто. Понеділок. Мені час на роботу.

Вискочивши на вулицю, вдихаю морозне повітря й вбираю в себе сонце — добре! Білі колони під’їздів, блискучі шибки вікон… Тихо. Порожньо. Лише вдалині, через дорогу, маячить літній сивочолий джентльмен з акуратною борідкою. Він вигулює пса. Пес ниряє між запаркованими машинами, бачу тільки повідець. Господар нахиляється до чотириногого друга, допомагаючи йому вибратися на тротуар. Мабуть, пес теж немолодий, якщо сам не справляється.

Поки я спостерігаю за ними, мені назустріч із провулка виходить ще одна дуже схожа парочка. Літній господар і немолода собака, що важко переставляє лапи. Господар приємний, пес просто чарівний. Я не дуже тямлю в породах — короткошерстий, з великою плоскою мордою в глибоких зморшках. І з сумним поглядом круглих очей. Мені навіть здалося, що він зітхнув, коли я йому всміхнулася. «Усміхаються тут усякі, сюсюкають, ніби я іграшка, а я дорослий серйозний пес, між іншим!»

Господар пса ловить мою усмішку й привітно вітається. Звісно, я одразу видаю комплімент його собаці, на який він відповідає несподівано:

— Його звати Макарун, — вимовляє він чітко й суворо перепитує: — Ви знаєте, що таке макарун?

Звичайно, знаю! Це солодка тістечка, маленька кругла смакота. Тепер погляд собацюри стає ще зрозумілішим — він утомився не лише від дурнуватих усмішок. Подумайте самі, як це — жити з таким солодким ім’ям, маючи, безперечно, серйозний характер.

Прокоментувати не встигаю — дорогу переходять перші двоє, помічені раніше, і тепер я можу розгледіти не лише борідку джентльмена, а й попонку його пса. Зелененька. Тепла. Але песик усе одно тремтить. Не від холоду, то від страху, бо він не старий, а зовсім молодий. Він — щеня. Яке диво виросте з цього напівдива, не знаю, але теж щось у бік мопса. Плоска мордочка дуже схожа, щоправда, вушка стирчком, як у бульдожки.

Самостійно видряпавшись на тротуар і несміливо виляючи хвостиком, малий песик прямує знайомитися з дорослим. Добродушним той не виглядає — «Ви знаєте, що таке Макарун?» — але й малюка не скривдить, це одразу видно, лише викочує з орбіт свої здивовані очі. Дуже схоже, до речі, реагує наш кіт, якщо не встигає втекти від сина — стерпить усе й ніколи не випустить кігтів. Діти — це святе.

Знайомляться собаки. Знайомляться господарі. І, звісно, прямуючи своєю дорогою, я знову чую позаду серйозне ім’я Макарун, одразу уявляючи сумний погляд і зітхання того пса.

Запахую пальто й поспішаю до метро. Температура повітря — мінус один. А настрій — сотка.

29.11.2021