Чому я люблю своє місто

Для мене моє місто — це невичерпне джерело гарного настрою та глибокого внутрішнього задоволення. Ми розуміємо одне одного без слів. Можливо, ми транслюємо світовідчуття на одній хвилі, тому, прислухаючись до чергової його «передачі», я завжди знаходжу те, чого мені саме зараз бракує, навіть якщо усвідомлюю це не одразу.

От, наприклад, у суботу мені довелося їхати у справах увечері. Було ще зовсім не пізно, але темніє тепер рано, тож у метро я заходила десь о пів на п’яту вже в сутінках.

Громадський транспорт — це завжди «збірна солянка», і зазвичай я не розглядаю попутників, читаю, уткнувшись у екран, але сьогодні чомусь роздивляюся навколо.

Вільних місць немає. Навпроти сидять двоє хлопців. Темношкірий і світлошкірий. Не можу точно визначити їхній вік, обом десь по двадцять, і кожен ніби підкреслює свій колір шкіри одягом і манерою.

На світлошкірому — потерті білі кросівки, з яких виглядають жовті шкарпетки, що сповзають гармошкою. Блакитні джинси закочені до середини литки. Білий светр у сіру смужку явно завеликий, широкі рукави присунуті під лікті. У руках — відкрита товстелезна книга з написом «Том Голланд» на твердій обкладинці. Особисто в мене від ваги такого «цеглини», мабуть, занили б кисті, а в тонких довгих пальцях цього хлопця книга виглядає… як треба. Він зосереджений на читанні, інколи поправляє окуляри — круглі, як у Гаррі Поттера, — і довгу каштанову чолку.

Хлопець поруч — темношкірий — його повна протилежність. Чорні кеди-конверси, чорні спортивні штани, чорний гольф, чорна дутка, чорна трикотажна шапочка, коротенька, навіть до вух не дістає. На контрасті з цим чорним ансамблем білі «обрубки» навушників у його вухах здаються люмінесцентними. Під сидінням красується чорний рюкзак, впритул до світло-сірого — певно, сусідського.

Темношкірий хлопець слухає музику — це легко здогадатися не лише за навушниками: його кеди постійно рухаються, відбиваючи ритм. Здавалося б, сиди собі та слухай, але йому неспокійно, він крутиться. Думаю, саме тому я й підняла на нього очі та порівняла з сусідом. Як грозу, що насувається, з крижаним спокіоєм.

Він опускає голову між колін, знову вирівнює спину, рухає плечима, тре очі…

— Втомився? — раптом питає сусід і отримує кивок.

— Тоді поспиш! Давай, вмощуйся, — і пропонує йому своє плече. Той миттєво повертається боком, обіймає руку в білому светрі обома руками, «вмощується» на запропонованому плечі й заплющує очі.

Звісно, я здивована — я ж і гадки не мала, що ці двоє подорожують разом. Вони ж такі різні! І тут же кажу собі: ніякі вони не різні. Вони транслюють на одній частоті. Он як акуратно «сповзає» Гаррі Поттер на своєму сидінні, щоб його плече виявилося нижче й зручніше для сну! А потім, не перестаючи усміхатися, повертається до свого трактату.

Я підхоплюю їхню хвилю й теж починаю усміхатися. І помічаю, що усміхаються й мені — це жінка з умиленною собачкою-двортер’єром, який одразу ж (підслухавши «передачу»?) лізе до мене «цілуватися».

— Який красунчик! — не стримую захоплення. — Можна я його у вас заберу?

— Звісно, ні, — сміється вона, — він мені як син.

І знову повторює: — Як син!

Само собою, я не збираюся його забирати, але пограла б із ним із задоволенням, якби мені не виходити.

Вулиця зустрічає вже не сутінками, а справжньою нічною темрявою. Немає й п’ятої, зате є відчуття глибокої осені й чарівної казки. Цією вулицею я ходжу часто, щоправда, вдень, тому не бачила, як таємничо виглядають підсвічені знизу тротуарними ліхтарями молоденькі клени. Жовте листя, не осипаючись, химерно скручується в кронах поруч із зеленим, а вітер і електричне світло перетворюють усе це на гігантський шарудливий калейдоскоп. Не можу рота закрити — така краса.

Дякую тобі, моє улюблене місто, за чудовий суботній вечір.

22/11/2021