Англійські тати

Субота — татів день. Як і неділя.

Ні для кого не секрет, що тати малюків у будні зазвичай зайняті на роботі. Я чула, що у Швеції батьки можуть обирати, хто з них отримає довгострокову оплачувану відпустку зі збереженням робочого місця, але в нас поки що в декреті «віддуваються» лише матусі. Зате тати гордо вигулюють нащадків на вихідних. Парки й дитячі майданчики — ось де ви знайдете англійських тат у суботу й неділю.

Спершу мене це зворушувало, але потім я звикла. Все чесно. Мама ж має «відпочити» по господарству хоча б раз на тиждень. Напевно, і їжу готує, і прибирати намагається, поки вдома тихо й руки не зайняті малюком.

Сьогоднішній день не став винятком. Виходжу на вулицю, і перший же чотириколісний транспорт із дуже юним пасажиром, що трапляється мені на очі, штовхає перед собою гордий молодий тато. Він зосереджений, ще не звик до відповідальності. На ньому шарф і хутряні навушники замість шапки — не по погоді, сьогодні тепло. Ймовірно, його одягали перед виходом так само дбайливо, як і малюка.

Йому назустріч, майже напереріз, іде врозвалочку татусь хлопчика трохи старшого. Він спокійний і впевнений у собі. Його пацан уже на своїх двох — можна просто тримати його за руку, навіть майже не нахиляючись, хіба що йти доводиться повільно, але вони нікуди не поспішають. Гуляють. Вулиця тиха, житлова. Погода чудова. Чорні джинси й біла толстовка тата. Чорні джинси й біла толстовка сина. Малюк закохано зазирає вгору крізь товстенні лінзи крихітних круглих окулярів — чи всім задоволений його «бог»? І усміхається на весь свій рідкозубий рот, трохи лячно, але я все одно усміхаюся у відповідь, бо від тієї любові, яку вони випромінюють, і «хмурий день світлішає», і «перестає плакати найсумніший дощик».

Тато з сином переходять дорогу, я проводжаю їх поглядом (хлопчик зі спини схожий на підстрибуючого горобчика) і мимоволі починаю виглядати наступного тата. Вулиця, якою я йду, веде до старого парку — тут можна запросто влаштовувати спотинг візочків усіх кольорів і моделей. У мого сина свого часу був візок Stokke, на вигляд — космічний апарат, нас часто розглядали й навіть розпитували. Але самотніх чоловічих фігур, що прямують до парку чи від нього, на горизонті поки не видно. Де ж ви, тати?

І тут розумію, що дивлюся надто високо. Ось же, просто по курсу сидячий візок із задоволеним малюком — просто його штовхають назустріч мені не один, а цілих два тати. Тобто один штовхає, а другий намагається, поклавши руку на одну з ручок поверх руки першого, допомогти йому з’їхати з бордюру. Той сміється. Йому не потрібна допомога. Дитина теж сміється. Напевно, йому подобається, як класно підстрибує візок під час незграбного маневру, що мало не відправив його в політ.

Позаду чую: «Субота сьогодні, врешті-решт!» — і мене обганяє ще один візок. Його штовхає зосереджена мама, яка говорить телефоном через навушник. Як матеріал для спостережень за суботніми татами вона мені не підходить, але щось підказує, що й вона з тих самих «суботніх» батьків: свого телефонного співрозмовника (підлеглого?) вона «розносить» настільки ввічливо й строго, що любо‑дорого послухати. Хоча… у вихідні з роботи зазвичай не телефонують. Особистий час священний. Але бувають винятки. У моїй сумці теж оживає телефон, і я з подивом приймаю робочий дзвінок. Треба ж!

А ось і парк. Піду‑но краще порозглядаю візочки.

13.11.2021