Контрасти Північного Гринвіча

Лондон розлогий, тобто висотні будинки тут майже не прижилися, і тринадцять мільйонів населення розтягнули місто вшир. Розростаючись, він поглинав прилеглі міста й села (з одного боку — Гітроу, з іншого — Гринвіч), вбирав у себе чужі історичні центри, а проміжки заповнював новобудовами.

Учора я їздила до Північного Гринвіча — одного з таких «проміжків», забудованого зовсім недавно. До того моменту, поки там не вирішили звести концертний зал «О2» і прокласти метро, відвідували цей омиваний Темзою півострів переважно працівники технічних виробництв, що знайшли там притулок. Наприклад, таких, як заводик диніхлорину для басейнів. Настільки давній, що якось уночі через якусь несправність там спрацювала сирена часів Другої світової війни — протиповітряна, — налякавши півміста до жаху, включно зі мною: ми якраз тоді жили в Гринвічі, тож нам вона вила просто у вікно.

Ще там є центр переробки відходів (сміттєзвалище), цементний завод із власним причалом на Темзі (і піском на наших зубах), газосховище, теплиці, радари сусіднього аеропорту «Сіті» і багато-багато іншого з того, поруч із чим не дуже хочеться селитися.

Дещо з переліченого відтоді, щоправда, передислокували, решту — облагородили. Наприклад, димар, не знаю вже якого саме виробництва, тепер для краси оперезаний дизайнерською конструкцією. Загалом, Північний Гринвіч став житловим і престижним районом із власною інфраструктурою, набережною‑променадом, школами, офісним центром і навіть канатною дорогою через річку.

Канатка спонсорується авіалініями «Emirates», про що кричить кожна її кабінка. Ба більше, одна з кабінок підвішена до стелі станції метро просто на виході. Якщо ви їдете вгору ескалатором, то впираєтесь носом у логотип на її круглому боці й вимогу «поглянути на Арабські Емірати під новим кутом». Кабінка сяє й переливається. Під нею — стійка, за якою (у докарантинні часи) вас зустрічав нібито співробітник авіаліній (тобто зазивака в їхній формі), щоб допомогти знайти дорогу й заздалегідь продати квиток. Усе це виглядало дуже грандіозно, особливо на тлі шуму й пилу, пов’язаних із безперервною забудовою району.

Цього разу я їду до Північного Гринвіча зі своїм котом. Він сидить у спеціальному рюкзаку в мене на грудях і волає — дуже боїться метро, але до ветеринара їхати треба. Не знаю, чому ми досі не перейшли до іншої ветклініки, мабуть, тому що обстеження раз на рік, і господарям тварини ліньки морочитися — раз на рік можна й проїхатися.

На виході з підземних надр нас звично вітає підвісна кабінка, під якою, як і торік, видніється стійка. Вона порожня через пандемію, але цього разу просто перед стійкою влаштовано житлове «гніздо». Є в нас певний прошарок суспільства, який воліє «спати жорстко». Це дослівний переклад. Можна назвати їх бомжами, невдахами, жертвами, але, на мій погляд, це філософія. Ці люди могли б прийняти допомогу системи, але вони воліють приймати психоактивні речовини. Я нікого не засуджую: бездомних у Лондоні багато, вони різні — молоді й старі, ввічливі й грубі, у кожного свої обставини, і всі влаштовуються як можуть.

Людина під сяючою кабінкою, обклеєною фото усміхнених стюардес, розташувала своє житло на розкиданих по мармуровій підлозі газетах. Він закутаний у клаптеві ковдри (сто років таких не бачила) й оточений супутнім сміттям — упаковками від сендвічів і паперовими стаканчиками. Один такий стаканчик він тримає в руках, що визирають із клубка ковдр разом із заспаним обличчям у рамці чорного зваляного волосся. Нагадую: на тлі скла й бетону, під написом «Погляньте на Арабські Емірати під іншим кутом».

Знаєте, якщо мені коли‑небудь знадобиться ілюстрація квінтесенції контрасту, я подумаю саме про нього. Навіть мій волаючий кіт замовк.

До речі, кота оглянули й похвалили — він схуд. Ми прогулялися околицями. За рік на півострові завершилися багато будівництв. Пилу там тепер майже немає — суцільна сяюча чистотою краса. Тільки мене весь час тягнуло на станцію, до брудної ковдри під сяючою кабінкою — мабуть, як до останнього з контрастів.

Коли ми повернулися в метро, від житла жебрака залишилися тільки брудні газети, але я не засмутилася. Цей ансамбль — жебрака й стюардес — навряд чи забудеться. А якщо в моїй пам’яті й зітруться деякі деталі, я завжди зможу перечитати цю нотатку.

11.11.2021