Колір фуксії

Не рожевий. Не малиновий. Не пурпуровий. Не ліловий. Іноді його називають кольором фіолетової орхідеї, а в палітрі він позначений як амарантовий світло-вишневий. Не вимовиш!

Одне слово — колір фуксії (лат. fuchsia) родини Кипрейних. Ці квіти мають безліч відтінків, і зараз я бачу перед собою їх усі, дивлячись на неї — на жінку, яка тут, на платформі станції Вестмінстер, виглядає розгубленою.

Вона дивиться на табло й на людей, часто кліпає, але її погляд ні на кому не затримується надовго. Мені страшенно хочеться їй допомогти: «Мадам, яким чарівним вітром занесло вас у цей сірий тунель безликої підземки в годину пік?» Тут не заведено отак «рости в горщику», тут усі біжать і поспішають навіть тоді, коли стоять нерухомо, чекаючи поїзда.

Поруч із нами маленька дівчинка. Незадоволено тупнувши ніжкою, вона суворо командує мамі: «Ходімо вже! Ну скільки можна!»

«Фуксія» дивиться на неї здивовано, ніби питаючи: «А куди йти, дівчинко? Ти не підкажеш дороги?»

Вона немолода, темношкіра, дуже струнка й пряма, як престаріла балерина. І абсолютно недоречно вдягнена, починаючи з того, що хоч листопад і м’який, але він листопад, а на ній нічого, окрім сукні. Кольору фуксії. І капелюшка‑таблетки. Кольору фуксії. І сумочки. Кольору… так-так, саме фуксії. І тоненькі босоніжки — того ж кольору. Усе це відрізняється одне від одного невловимими відтінками й фактурою. Сукня, наприклад, вив’язана гачком, «павиними перами» — так називається візерунок, я точно знаю, моя мама так уміє. Сама сукня середньої довжини, до коліна, з дуже коротким рукавом і шовковистою підкладкою, що просвічує крізь узор ніжним блиском… фуксії.

Капелюшок тремтить крихітним пір’їнкою — не буду знову казати якого кольору, — а сумочка, тобто театральна сумочка, переливається перламутром того самого відтінку. Як і газова хустинка на плечах.

Та що ж це таке! Підніміть цю ельфійську королеву‑матір і посадіть її назад на квітку!

Мені ніяково: не можу дивитися на неї відкрито, але й відірвати погляд не можу! Тому намагаюся спостерігати боковим зором. Ех, зараз би дзеркало заднього виду! А тут іще між нами стає висока постать молодого пасажира. Підіймаю на нього очі. Довговолосий і втомлений, він ховає погляд — і зрозуміло чому. Після вчорашнього Гелловіну на його обличчі залишилися дві лілові смуги — «лілові», щоб ужити синонім. Видно, не захотіли змиватися потьоки імпровізованої крові, що стікає по підборіддю з куточків рота. Уявляю, як йому ніяково, набагато гірше, ніж мені. «Спробуй хлоргексидин, малий», — хочеться прошепотіти йому. Двовідсотковий розчин продається в кожній аптеці, навіть у мене у ванній на полиці стоїть пляшечка… з наліпкою кольору фуксії, щоб її! Хлопець соромиться, але відходити не збирається — він тут став, і саме тут він буде поспішати додому в очікуванні поїзда. Будь людиною, посунься! Але пізно.

Підходить поїзд. Їду додому й усю дорогу згадую… та що я тільки не згадую! Але все, що підкидає мені пам’ять дорогою, незмінно виявляється одного й того самого кольору.

Кольору фуксії.

01.11.2021