Звуки міста

— Не проходьте повз, це займе всього десять секунд! — він дивиться мені прямо в очі. Темношкірий і довговолосий (кучерики акуратно спадають на плечі), гарненький до неможливості юний хлопець у жилетці благодійної організації. Його завдання — пояснити мені та іншим нерозторопним перехожим, наскільки важливі регулярні пожертви саме для потреб цього товариства. Він чудово знає, що зробити це за десять секунд неможливо, але все одно каже — вони всі так кажуть, їх по місту безліч, зазивал від різних організацій. Я чула, що так підробляють початківці актори. Тут, біля метро, він теж не один — їх кілька, підстерігають своїх «жертв» біля виходу зі станції.

— Сьогодні мій перший день! — дзвінко кричить хлопець. — Зробіть мені приємність, міс!

«Міс»? Звернення до дівчини? Усміхаюся. Мені здається, що він називає мене так зовсім не тому, що я виглядаю молодо, а тому, що ще добре пам’ятає школу: в Англії вчителька будь‑якого віку — це «міс». Атрибут професії. Пам’ятаєте безсмертне «моя бабушка работает в магазине девушкой»? Принцип той самий.

Я не планую зупинятися, хоч і вдячна за те, що мене розсмішили, але все ж зупиняюся. Річ у тім, що проїжджа частина ліворуч від мене саме в цей момент вибухає ревом. Озираюся й бачу важкі низькі мотоцикли. Таке враження, що, загальмувавши на світлофорі, вони вирішили про всяк випадок налякати оточення: «Гей, а ну-ка з дороги!» Але дорога порожня! Може, вони лякають нас, пішоходів? У них виходить. Ми боїмося, я — точно. Надто вже серйозно виглядають ці немолоді чоловіки: коліна в боки, брови в купку, не підходь! І тут же, мабуть, для контрасту, повз пролітає, ігноруючи світлофор, весела зграйка хлопців на самокатах. Суворі брови роздратованих байкерів злітають угору, голови в банданах крутяться, руки в коротких шкіряних рукавичках судомно смикають ручки, мотори ричать і вибухають хлопками.

Бідні мої вуха. За останні кілька хвилин їх закладало вже двічі. Вперше це сталося в метро, коли машиніст мого поїзда вирішив використати гудок на зупинці при відчинених дверях, а мені якраз «пощастило» їхати в першому вагоні.

Нарешті світлофор перемикається, і мотоцикли рвуть уперед. Слава Богу, кажу я собі й своїм вухам — і тут же присідаю, бо десь над головою прокидаються церковні дзвони й відбивають час. Та це ж пастка! Чи концерт? І дзвони, і поїзд, і мотоцикли, і регіт хлопчаків, і «Не проходьте повз!» у мене за спиною, звернене вже не до мене, і навіть птахи — усе це разом нагадує дивертисментний концерт, коли на сцені виступають і танцюристи, і музиканти, і пародисти, словом, ціле місто.

Мимоволі продовжую прислухатися. За столиками пабу, повз який я проходжу, дзенькають пивні кухлі й теревенять підпиті приятелі. Групка японок із телефонами весело цвірінькає на куті — ловлять покемонів, а поруч кричать чайки над сміттєвими баками. Так і є, концерт! У якому беру участь і я, мимоволі підлаштовуючись кроками під ритм. Я поспішаю. Але це миле й зворушливе «міс» під бій годинника й рокіт мотоциклів, ідучи, забираю з собою.

16.10.2021