Велосипедисти

На вузьких і звивистих лондонських вулицях велосипедистам живеться непросто. Нам із ними теж нелегко. Особливо нарікають водії автотранспорту. Але й пішоходи бурчать, бо велосипедисти заїжджають на тротуари й ігнорують червоне світло. Усе так, але факт залишається фактом: ми звикли. Їх багато, вони різні — молоді й не дуже, ті, що дотримуються правил, і ті, що не завжди. Вони давно стали частиною міського ландшафту. Іноді транспортного: коли їдуть велодоріжкою й виглядають «правильно» — шолом, світловідбивні стрічки тощо. А іноді — художнього, і це частіше.

Ось, наприклад, кілька тижнів тому дорогою на роботу мені трапився один «правильний». Око за нього взагалі не зачепилося — їде собі й їде, а от вухо зачепилося. Річ у тім, що він розмовляв на ходу, голосно описуючи свій маршрут. А слідом за ним, виринувши з-за рогу, котилася конструкція. Знаєте, є такі лежачі велосипеди? А на цьому була ще якась додаткова платформа, бо велосипедистів було троє. Тобто педалі крутив один. Другий, напівлежачи на колінах у першого, тримав спину «правильного» в прицілі здоровенної кінокамери (я думала, таких уже не роблять), а зверху над камерою нависала дівчина, можливо, прикриваючи об’єктив від сонця. Усе це було настільки незвичним і так швидко проскочило повз, що мені залишалося тільки пошкодувати про відсутність навички миттєво вихоплювати телефон із сумки, як револьвер із кобури. Дуже вже хотілося сфотографувати.

А сьогодні було так.

На тому ж місці назустріч мені з-за рогу виїжджає велосипедист у всіх сенсах «неправильний». По-перше, їде він тротуаром. По-друге, сам велосипед дуже дивний — з маленькими колесами, максимально піднятим кермом і сидінням, через що вершник виглядає як цирковий ведмідь. Та й одягнений цей чоловік, ніби навмисне, у щось коричневе й об’ємне, типу шуби, зовсім не за нашої теплої погоди, а ще й тапки на педалях якісь плюшеві.

Дивлюся вище.

Широкі плечі. Приємне чоловіче обличчя. Світле волосся зачесане назад. Очі підведені, обличчя замазане надто світлим тоном, схожим на білила мімів, губи яскраво-червоні, акуратним бантиком. На щоці над губою — мушка. Настільки велика, що привертає погляд першою.

У нас, звісно, трапляється всякий народ, але тут для самовираження якось забагато деталей — найімовірніше, це артистичний грим. Може, десь неподалік дитяче свято, а гримерки там немає? Або…

Яка думка! Хапаюся за сумку, дістаю телефон і чекаю, коли з-за рогу з’явиться кіно-рикша! Цього разу я не пропущу! Я зобов’язана зафіксувати це диво в пікселях.

Але прекрасний мім (чи не мім) проїжджає повз, поспішаючи на своє свято (чи не свято), а рикші все немає. Зате дорогою (не тротуаром, і на тому спасибі) назустріч мені скрипить педалями велосипед-пенсіонер, яким керує молодий чоловік настільки суворий, що, за відчуттями, він, як д’Артаньян, запросто проткне шпагою будь-кого, хто посміє непоштиво висловитися про його рудого мерина. Щоправда, на мушкетера він не схожий. Швидше — на пірата або на байкера «за поняттями».

Мій фото-приціл — ось що йому не подобається! Опускаю телефон. Мені не до вас, месьє. Мені б підстерегти низький велик із кіношниками, що звисають з рами по боках.

Але рикша так і не з’являється, і я продовжую шлях, продумуючи свою поведінку на майбутнє. Для вуличної фотографії, мабуть, я не годжуся: тут реагувати треба жвавіше. А от написати про велосипедистів можу. Готово!

13.10.2021