Як сходять з глузду

Двадцять вісім хвилин. Саме стільки я чекала поїзда на станції метро «Вест-Кенсінгтон» у суботу. Усі знають, що приміські електрички Лондона дотримуються розкладу не завжди, але на метро ми поки що не махнули рукою. Десять хвилин між поїздами? Довго, але гаразд. П’ятнадцять? Нікуди не годиться — ми сердимося й спокійно чекаємо. Але двадцять вісім?! Без попереджень про затримки на лінії чи поломки? Так і хочеться сказати: «без оголошення війни».

На щастя, з погодою пощастило. Моя станція — одна зі старовинних, без даху, з різьбленими навісами й зеленими насадженнями на платформах. Відпочивай і купайся в сонячних променях! Чорне табло гордо сповіщає пасажирам, що тут проходять поїзди зеленої гілки. Зазвичай там ще список із трьох найближчих із хвилинами до прибуття, але зараз — нічого.

Я нервово прогулююся платформою й випадково натикаюся поглядом на великого яскраво-зеленого жука. Він іде мені назустріч у бік жовтої лінії, за якою «обрив» і рейки. Іде повільно, але цілеспрямовано. Що він там забув? А головне — звідки взявся? Там, звідки він іде, — глуха стіна, а крил у нього, здається, немає. Загадка. І що мені робити? Може, віднести його ближче до кущів? А як? На палець запрошувати боязко — раптом укусить. Але тут його точно розчавлять! Можна обережно зіштовхнути ногою на гравій до рейок, він же саме туди йде, але там високо, він удариться. Думки чіпляються одна за одну — тепер здаються смішними й дурними, але саме такими вони були тоді, я добре пам’ятаю.

Потім між мною й жуком пройшли чужі ноги. Дуже близько. Впевненість у тому, що треба щось робити, зросла — я вже не сумнівалася, що наступні ноги його точно розчавлять. Тоді жук зупинився, підняв тільце на передніх лапках, повернув до мене свою малесеньку голову з довгими вусами, поворушив ними й сказав:

— Чортівськи порядно з твого боку, — англійською.

Звісно, не словами, але я чомусь була певна, що подумав він саме так.

У такі моменти людині зазвичай потрібна прив’язка до реальності. Як зараз пам’ятаю, що піднімаю очі на табло в надії, що там уже висвітився наближаючийся поїзд, але табло й далі порожнє, і я повертаю погляд до жука… якого немає. До цього я спостерігала за ним кілька хвилин — з його швидкістю далеко втекти він не міг. Розчавили, може, і винесли на підошві? Але ніхто не підходив так близько! Може, все ж таки злетів? Мабуть, це єдиний варіант. Хоч і він здається дивним. Краєм ока я мала б помітити рух.

Мене заспокоїла думка про те, що їду я не просто до подруги, а до подруги-психіатра, яка, до речі, двічі виходила мене зустрічати. Я розповіла їй про жука одразу, вона сказала, що він — інопланетянин, і допомогла знайти в інтернеті його картинку. Ним виявився жук-щитник (вонючка). Літучий! І хоч на всіх фото, які ми знайшли, крильця видно чітко, зовсім не так, як у мого інопланетного, з певною натяжкою я готова допустити, що він не зник, а злетів.

Залишилося тільки пояснити його «балакучість».

10.10.2021