Парасолька

Метро — дивовижне місце. Стільки різних людей навряд чи зустрінуться деінде. Тому саме тут я ховаю очі — мені чомусь ніяково. Тобто я здогадуюся, що витріщаюся на незнайомців трохи уважніше, ніж це може здатися пристойним їм самим, а оскільки мені страшенно не хочеться нікого бентежити, зазвичай я утикаюся носом у книжку. Але сьогодні не втрималася.

Бо у вагон зайшов він. Точніше, його занесли. Величезна парасолька-тростина яскраво-помаранчевого кольору.

Її власник сів навпроти по діагоналі, тобто навпроти свого попутника й співрозмовника, який вмостився поруч зі мною. Очевидно, двоє дорослих чоловіків не хотіли переривати важливу для них розмову про залучення клієнтів і брендинг продукції їхньої корпорації. Говорили вони досить голосно, але я не слухала. Я дивилася.

Парасолька, встановлена по центру проходу вертикально, мов посох, заволоділа моєю увагою безроздільно. Спершу я роздивилася її наконечник, потім нейлонові «крила» і намистинки на кінчиках спиць — усе помаранчеве. Потім розглядала чоловічі руки, що тримали прогумовану ручку того ж відтінку… Парасолька була величезною, масивною, а отже — чоловічою, але хіба може чоловіча парасолька бути настільки кричущою? Чи не випадкове це сусідство? Так буває в готелях, де тобі видають парасольку з логотипом, і ти розумієш, що виглядатимеш із нею як швейцар, але береш, бо надворі дощ, і доводиться обирати між «мокрим» і «смішним». Але сьогодні ж немає дощу! Чому ж у руках цього строгого дорослого чоловіка опинилася саме ця парасолька? Може, це якось пов’язано з тією рекламною кампанією, яку вони обговорюють? Мабуть. Але щось заважає мені прийняти цю здогадку, поставити крапку й відвернутися. Надто вже привабливий цей чоловік.

Стрижка середньої довжини — сиве хвилясте волосся лежить великою хвилею. Строгі квадратні окуляри. Маска. Звичайна. Світло-блакитна, як сорочка, поверх якої надягнуті кардиган і легка куртка, обидва темно-сині. Поєднується все це чудово, строго й елегантно. Не заважають і вузькі сині джинси, і м’які лофери — американський офісний варіант.

А ось і воно! — усміхаюся я. — Моє доказ того, що парасолька в цьому ансамблі не випадкова. Це — шкарпетки. Мені добре видно три широкі смужки: світло-сіру, темно-синю й помаранчеву.

Розв’язок рівняння зійшловся з відповіддю. Мені хочеться клацнути пальцями або підморгнути. Зрозуміло кому. Бо все в нього правильно! Так, як має бути. І я бажаю удачі і його парасольці, і йому самому, і рекламній кампанії, яку він так гаряче обговорював сьогодні вранці у вагоні метро.

05.10.2021