Марафон і погода

Марафони в Лондоні популярні (як спосіб привернути кошти й увагу до проблем), але цей — особливий! Найбільший, щорічний, який учора зібрав під свої знамена сорок тисяч щасливих бігунів, що склали компанію професіоналам зі світовими іменами. Ентузіасти стартували у сорок заходів. Багато хто біг у костюмах — зворушливих і смішних. Увечері в новинах показували кілька таких, миготів навіть імперський штурмовик із «Зоряних війн». Ведуча усміхалася й раділа тому, що погода цього року марафонців побавила. Ось тут мені й захотілося розповісти, як усе було насправді.

День був теплим і сонячним.

Близько полудня ми з подругою вирішили випити кави біля річки й вмостилися на заскленій терасі Блекфраєрського мосту. Міст — старовинний красень у сучасній «обгортці» зі скла й металу, а також коричневі води Темзи, що мчать унизу, — мали стати чудовим фоном для нашої бесіди, але під нами, як виявилося, пролягав маршрут того самого Лондонського марафону, тож увага наша розділилася.

Ні, звісно, міст і річка нікуди не поділися, але погляд тепер притягували ті, хто пробігав повз: яскраві й не дуже, спортивні й зовсім навпаки, втомлені, але веселі люди з номерками на грудях і спині. Пам’ятаю, як подумала, що неможливо не усміхнутися, якщо попереду тебе з останніх сил, але вперто перебирає «лапами» в кедах пухнастий джміль. Та й сонце сприяло гарному настрою, але (!) хто знає, що таке лондонська погода, той не здивується тому, що сталося далі.

Моя подруга натягнула кофтинку. Ще кілька хвилин тому ми не знали, куди сховатися від палючого сонця, і я нарікала, що не взяла з собою сонцезахисні окуляри. Тобто кофтинка мене здивувала, але скління мосту неповне, і я подумала, що з її боку, можливо, тягне.

У наступну секунду в скло з величезною силою вдарило, наче з брандспойта. Наче пожежники спрямували на нас свій шланг. Ми роззявили роти й уставилися на три великі, але ще не зміцнілі дерева за вікном — їх уклало вітром майже на тротуар набережної. І як би вони не намагалися підвестися, їх хилитало й рвало все сильніше. Небо, ще недавно блакитне, тепер лякало всіма відтінками темно-сірого й клубилося, як дим після вибуху. Річкова вода вкрилося гігантськими «лусками» хвиль. Ми хором сказали «Мамочки!» і глянули вниз на бігунів. На мій погляд, вони мали б розбігтися в пошуках укриття, але вони продовжували бігти! Зігнувшись і опираючись вітру, вперед і вперед.

Сонце повернулося хвилин за п’ять. Очевидно, саме стільки знадобилося вітру, що налетів нізвідки, аби розігнати хмари.

А дорогою додому я їхала в метро з мокрим, але розпаленим натовпом підтримки марафонців. Виходили вони на Вестмінстері, біля фінішної межі. Там же у вагон зайшла молода пара з величезними медалями фіналістів на грудях. І з візочком. Дитина у візочку хникала, але батьки були щасливі — вони обіймали одне одного й підбадьорювали малюка.

Адже він теж побіжить, коли виросте! І не плакатиме, а усміхатиметься. За будь-якої погоди.

05.10.2021