Чапля

Йде літо. Троянди Ріджентс-парку відцвіли. Я сиджу на лавці в тіні розлогого дерева біля зарослого ставу. Праворуч шумить водоспад, десь у далині наростає й віддаляється виття поліцейської сирени і весело співає літній театр.

На ставку три качки. Біла «полює»: злітає невисоко над водою, а потім пірнає носом униз, залишаючи на поверхні тільки хвіст. Поруч дві чорні. Одна зовсім молода, ще в пуху. Старша голосно «лає» молодшу. Потім пірнає, дістає здобич, тицяє тій у дзьоб і знову «лає». Мами бувають різні, але всі схожі.

Прилітає величезна сіра чапля. Склавши крила, вона виявляється худою, ламкою й непомітною, і одразу зливається з сірою розгалуженою корягою, що стирчить із води. Ех, шкода, я не встигла клацнути фото тих крил. Такий розмах!

Сонце заходить за хмару, і парк змінюється. Кожен відтінок зеленого стає м’якшим. Потім сонце повертається — і разом із ним повертається контраст, але огляд заступають величезні крила тієї самої чаплі. Вона перелітає з місця на місце й знову стає непомітною, попутно оскаржуючи право на найрізкіший контраст. Я не сперечаюся з чаплею, я дивлюся на качок. Тут щойно припливала сіра, і це дуже не сподобалося чорній. Був бій. А ще я розглядаю людей. На сусідній лавці праворуч від мене сидять три молоді жінки, курять і обговорюють якогось хлопця. Я йому не заздрю. Ліворуч — велосипедист у шортах. П’є з пляшки для спорту й коситься на криво притулений збоку велосипед: аби не впав. Здається, чапля обурена моєю неувагою. Кілька змахів крилами — і мене вже дражнять з нового місця: «все одно не встигнеш клацнути». Теж мені! Навколо й так повно всього цікавого: шумить водоспад, плаче дитина, летить чапля… Ні, я точно ніколи не встигну!

Повз проходить — майже пробігає — фотограф із величезною професійною камерою. Невже хоче вкрасти фото моєї чаплі? Ні, він з’являється з іншого боку ставу й поспішає назад, обганяючи жінку з візочком і не дивлячись на воду. Чомусь це мене насторожує: чого це він розбігався? Піду-но подивлюся, що там. А ось і розгадка: біля водоспаду позують дві дівчини — він знімає їхні обійми з протилежного берега. Доводиться прискорити крок, щоб не заважати. Пробігаю повз — і натикаюся на парочку.

– Головне — не витрачати більше, ніж заробляєш! Решта — дурниці, — упевнено заявляє милій дівчині прищавий хлопчина й осудливо дивиться в мій бік. Ні-ні, я не підслуховую!

– Коли я був пацаном, я теж не був крутим, — крокує слідом інша пара: вальяжний чоловік і маленький хлопчик, що заглядає йому в рот. Повз них пролітає рудий пудель із зеленим тенісним м’ячем у пащі. Він милий, його вуха майже як крила, але розмах усе ж не той.

Хвіртка, вихід… До побачення, парку! До побачення, сіра пташко! До побачення, літо!

22.09.2021