Французька не потрібна

– Уявляєш, він більше не хоче вчити французьку!

Обурений жіночий голос лунає російською в ліфті лондонського метро. Мимоволі озираюся. Ліфт дуже просторий, нас небагато, слова належать стильній молодій жінці — тобто вже не їй, а ліфту, від металевих стін якого вони відскакують, мов від спідниці дзвона.

– Та забудь! – відповідає їй інша жінка, не менш стильна (і не менш голосно). – Я з ним згодна. Навіщо йому французька?!

– Думаєш?

– Впевнена! Сама ж посуди…

Двері ліфта зачиняються за мамою й донькою, що встигли забігти в останню мить, і ми їдемо вгору, до виходу. Розмова про французьку не вщухає. Аргументи сиплються один за одним. Не потрібна! З усіх боків виходить, що не потрібна.

Біля турнікету я випадково роняю проїзний під ноги літньому пасажиру. Ми сміємося. Нахиляюся — і впираюся поглядом у його чоботи: вони зі світлої зміїної шкіри (чи її подоби). Довгі вузькі носи загнуті догори. Звісно, дами з мовними проблемами одразу забуті. Тепер я підраховую у думці відсотки — наскільки треба бути впевненим у собі, щоб носити таке взуття.

Сходи, вулиця, сонце… повз поспішають мама й донька, ті самі, з ліфта. Дивовижна пара. На дівчинці величезний ранець, ширший за її плечі. Довге розпущене волосся в’ється світлою хвилею, огинаючи ранець з боків, чорні штанці підкреслюють широкий, майже хлопчачий крок. Скільки їй? Років десять, мабуть. Вона поглядає вгору, на маму, і говорить, говорить без упину. Французькою.

Усміхаюся. От би вона здивувалася, дізнавшись, що французька «не потрібна».

Тут дівчинка смикає маму за руку — струнку жінку в легкій сукні, поверх якої навскіс накинута сіра шаль — і питає російською:

– Мам, а чому французька не потрібна?

Найбільше мені хочеться зупинитися й постояти з відкритим ротом, але й відставати від цієї дивовижної пари я теж не хочу. Тим паче що вони не сповільнюють кроку: мама обертається до доньки на ходу, усміхається й знизує плечима, після чого дівчинка знову переходить на французьку.

Додаю кроку. Яких ще сюрпризів чекати? І тут мимоволі відзначаю, що дівчинка не просто балакає — вона цитує. З виразом. Я вслухаюся з усіх сил. З французькою в мене погано, я теж колись вирішила, що вона не потрібна, але кілька віршів Превера запам’ятати встигла, як і дещо з «Маленького принца» Сент-Екзюпері.

Мені пощастило: дівчинка цитувала саме його. Ось фраза, яку я впізнала: «А це був зовсім не капелюх. Це був удав, який проковтнув слона».

Саме так, дорога дівчинко, дякую, що нагадала! Усе на світі залежить від того, як на це подивитися. Включно з питанням про те, чи потрібна французька.

17.09.2021