Усі види дощу

Лондон плаче. З раннього ранку. Спершу він ридав, а тепер хникає.

Під парасолькою в такий дощ цілком затишно. Барвистий купол ховає від очей сіре небо. Вітру немає, калюж — теж. Лише шум води під колесами машин, що проїжджають повз. Його не сплутаєш ні з чим, хіба що з шумом під колесами інших машин.

Десь високо (за хмарами) спалахує яскраве світло, навіть кілька разів. Блискавка? Значить, буде грім. Але й його немає, зате є рик мотоцикла з поламаним глушником, що пролітає повз. І вереск підіймача сміттєвого вантажівки. І м’яка музика з прочиненого вікна високого «Порше», і різкий біт колонок, причеплених до рами іржавого велосипеда. Прозоре пончо з клейонки не прикриває ніг, що крутять педалі, капюшон — обличчя. Мокрого, але веселого.

Двоколісний кінь проїжджає повз, музика стихає, а назустріч мені з сусіднього будмайданчика, обнесеного парканом, виринає робітник. Він зосереджений. Він поспішає. Білий шолом, прикрашений краплями, і помаранчевий жилет виглядають дуже яскраво на тлі чорної шкіри його обличчя. Втім, обличчя теж не зовсім чорне — частково вимазане білою фарбою. Несиметрично. Отже, не навмисно. А шкода, дуже ефектно.

Поруч, біля заплаканого світлофора, пригальмовує не менш заплакане таксі — великий чорний танк, якого тут називають «щуром». Дивно бачити його сумним. Усередині — літній пасажир. Він напружений. Нахилившись уперед, спершись на парасольку-тростину, він виглядає щось удалині через голову водія. Через краплі на вікнах здається, що обоє плачуть. Не плач, водію. Не плач, пасажире.

Можна стояти тут, розглядаючи перехожих і тих, хто проїжджає, а можна перейти дорогу — світлофор давно зелений. Перехожу і помічаю, що разом із дорогою перетнута ще одна межа — кордон дощу. По парасольці більше не стукає. Спершу на перевірку вирушає долоня і повертається сухою. Значить, парасольку можна складати? Але вона впирається, вона відносно нова і не любить складатися. Та й літо було сонячним, у сумці вона засумувала, але я наполягаю — і тут же, ніби на покарання, отримую по голові градом крапель. Підіймаю очі — підвісна квіткова клумба. Яскрава й барвиста. Видно, втомилася від накопиченої води й вирішила поділитися нею зі мною. Що ж, дякую.

Чим я краща (або гірша) за всі інші поверхні цього міста, які зараз вкриті водою? Наприклад, ось цей металевий столик біля кав’ярні? Усе правильно: коли плаче Лондон, усі лондонці плачуть разом із ним. Але нічого. Висохнемо ми теж разом.

14.09.2021