Зоопарк

Лінивець має бути лінивим, чи не так? Власне, він і лінивий — коли відпочиває.

На вході до критого павільйону «Тропічний ліс» Лондонського зоопарку просять надягти маски: у павільйоні живуть ссавці, вірус для них небезпечний. Одразу хочеться запитати, чи передбачається контакт ближче ніж на два метри, але жарт перестає здаватися смішним, щойно погляд упирається в задубілу ліану, що нависає над головою. На одній із її «розвилок», мов у гнізді, спить лінивець. Маскування в нього непогане: колір шерсті майже ідентичний кольору стовбура. Але повз не пройдеш — просто під ним встановлено тимчасове огородження, обвішане клаптями червоної тканини (щось на кшталт «під стрілою не стояти»), тож очі самі тягнуться вгору і швидко впираються в пухнасте щось. А потім — у винувате обличчя співробітника, що стоїть поруч.

— Вибачте, тут спить самка лінивця.

У наступну секунду по ліані над вашою головою (у пів метра від вас) пролітає дрібна чорна мавпочка, розмахуючи хвостом на рівні ваших очей. Хочеться присісти. А краще — втиснутися в стіну. Але це ненадовго: інтереси кличуть мавпочку в інший бік, до годівниць на деревах, де тваринам розкладають ланч. І от тут починається спростування теорії про повільність лінивців. Виявляється, у бік мисок вони перебирають лапами дуже жваво. І жують теж не повільно, а активно й акуратно — очей не відвести. Дивлюся на стеблинку (селера?), затиснуту в кігтистій лапі, яку обережно підносять до рота й відкушують маленькими шматочками, — і вся звична «повільність» лінивців одразу сприймається інакше. Хороші манери важко з чимось сплутати.

Невдовзі вигуки відвідувачів змушують мене відволіктися від граційного лінивця: до сусіднього дерева по землі поспішає щось дивне. Морда витягнута в трубку, ведмежі клишоногі лапи, густе хутро, довгий хвіст. Поруч підказують: чотирипалий мурахоїд. Мурахоїд? Тобто їсть мурах? Уважно шукаю очима, де ж подано цю страву, але сам напівведмідь не нишпорить носом по землі — він лізе на дерево. Потім, мов канатохідець, спритно переходить по ліані на інше (туди, де наш інтелігент смакує селеру) і прямує вгору по стовбуру просто до нього.

Тут я побачила продовження спростування теорії. А ще — лінивця на шпагаті. Не знаю, чого вони не поділили, але наш «повільний» лінивець тікав з дороги мурахоїда майже зі швидкістю тієї мавпочки, що налякала мене на вході. Я подумала, чи не в селері справа, але ні. Їхні суперечності були глибші, і я так і не дізналася, у чому вони полягали. А селеру «врятували» й доїли на сусідньому дереві. Не менш граційно.

Перед відходом ми ще раз забігли до павільйону «Тропічний ліс». На той час лінивець знову спав «у гнізді» над головами відвідувачів. Як нам пояснили, на своєму улюбленому місці. Підозрюю, що мурахоїд туди не забрідає.

P.S. не про те

Я читала, що сурикати-сторожі подають родичам сигнали. Виявилося, що в тиші порожніючого зоопарку їх навіть можна розчути. Один звір сидить на стовпчику. Решта вовтузяться навколо, у своїй «пісочниці». І от той, що на стовпчику, з рівними інтервалами видає звук, схожий на полоскання горла на високій ноті. Я спробувала наслідувати — і одразу отримала відповідь. І ще одну. І знову. Вийшла ціла «перекличка». Тепер думаю, про що це ми з ним «поговорили»?

03.09.2021