Дорожні роботи

Деякі лондонські дороги мають номери. Це зручно, якщо зважити на те, що одна довга вулиця інколи має кілька назв, які переходять одна в одну. Зате номер завжди один. Наприклад, біля мого дому проходить дорога А4 — нею можна доїхати аж до Хітроу (хвилин за сорок, проминувши сотню вулиць із різними назвами). А трохи далі й майже паралельно в’ється А315. Між ними, мов сполучні рисочки, простяглися численні провулки, не удостоєні номерів. Одним із таких, повз потопаючі в зелені палісадники та білі колони при входах, я гуляла минулої неділі вранці.

Зазвичай «спальні» вулиці не завантажені, але на цій утворився затор. Цікаво, чому? А ось і підказка — переносні бар’єри, вони сигналізують, що тут ведуться дорожні роботи. Робітників ніде не видно — все ж вихідний, — але десь попереду, напевно, встановлено тимчасовий світлофор, який регулює зустрічний рух на вузькій ділянці. Водії спокійно чекають своєї черги, не сигналять і не обурюються — про повільність тимчасових світлофорів знають усі.

Дуже скоро я підходжу до того самого місця, яке англійці в просторіччі назвали б шийкою пляшки. Жодних світлофорів там немає. В принципі, це не дивно: на такій тихій вуличці можна й особисто домовитися, моргнувши фарами чи висунувши руку з вікна. Але не зараз, не в цій ситуації.

Проїзд, що межує із «латкою» свіжого асфальту, заблоковано з обох боків. З одного — бірюзовим Nissan Micra, з іншого — схожим за розміром автомобілем канаркового кольору.

Обидві машини можуть здати назад і пропустити одна одну — місця достатньо, — але цього не роблять. Водійка «Ніссана» розглядає свій манікюр, уперто не дивлячись уперед. Майка на тонких бретельках, меліровані блондинисті пасма розпущеного волосся, сонцезахисні окуляри з камінчиками на дужках, тонкі руки на кермі — і той самий манікюр, який вона вивчає так уважно, ніби важливішого заняття зараз не існує. Шкода, що звідси мені не видно, чим зайнятий другий водій — загороджувальний бар’єр надто високий, а сонце відблискує від лобового скла. Підійти, чи що, ближче?

Поки я міркую, поруч відчиняються дверцята нудьгуючої в черзі «Тойоти». Водій — чоловік — обережно визирає (ще з усмішкою) і зустрічається зі мною поглядом: «Що там?»

Хитаю головою: «Безнадія».

Він здивований. Вивалюється зі свого авто й прямує до «Ніссана». Дивиться на кермо, на манікюр, на щільно зачинене вікно, важко зітхає й розвертається — тут йому робити нічого. Він прямує до машини, що підпирає його «Тойоту» з іншого боку: будуть домовлятися, як здавати назад.

А я тим часом минаю зону мовчазного конфлікту, проходжу ще трохи вздовж заглушених автомобілів і виходжу на А315.

Не стану брехати — іти мені не хотілося, тому я йшла дуже повільно, постійно озираючись. У якийсь момент навіть мало не повернулася назад, коли побачила ще одну машину, що нирнула у злощасний провулок, звідки за ці десять хвилин так ніхто й не виїхав.

А потім озиратися мені набридло, і я зашвидшила крок. Зрештою, хтось із них колись здогадається посунути бар’єри — асфальт давно висох, — або об’їхати наших героїнь тротуаром. Головне не це. Головне те, що тишу й спокій недільного ранку так і не потривожив жоден гудок і жоден обурений вигук. Чарівне місто!

23.08.2021

Facebook: #лондонские_зарисовки