Кінна поліція

Ці два верхові коні — неймовірні. Вони крокують у годину-пік дорогою, переповненою автотранспортом, стрункі й нервові. Точніше, нервує лише світло‑сірий. Вороному байдуже. Йому все одно, що за ними «переслідує» (ледь плететься позаду на одній кінській силі) громада двоповерхового автобуса.

На мить я завмираю від захвату. Кінний департамент Лондонської поліції невеликий. Поліцейських у сідлі на вулицях побачиш нечасто. Тому я зупиняюся на переході, щоб зробити фото, і лише потім занурююся у свій провулок.

Мені треба пройти повз хімчистку та квіткову крамницю, де покупчиня обирає букет із безлічі виставлених на вулиці. А поруч, чекаючи на господиню, на довгому провислому повідку нудьгує собака. Непроста. Тигровий стафф із підрізаними вухами. Бачу, як сповільнює крок перехожий попереду, і сміюся. Стаффордширські тер’єри — не завжди «машини вбивства», вони бувають і душками. Оця — точно. На ній рожевий м’який нашийник, не строгач, та й узагалі вона втомилася. Спекотно, хазяйко! — язик красномовно звисає з пащі.

І тут до звичних звуків провулка додається новий: цокіт копит.

Треба ж! Кінна поліція вирішила включити наш провулок до зони свого патруля? Я озираюся, щоб іще раз помилуватися на вороного й сірого, але лише мигцем — усе одно вони мене наздоженуть і обженуть. Тому повертаюся до свого маршруту — і тут же впираюся поглядом у пику пса.

Я ніколи не бачила таких очей. З закоченими райдужками, майже суцільний білок — вони здаються вилізлими з орбіт. Підрізані вуха притиснуті, задні лапи напівзігнуті й тремтять, паща безпорадно розкрита. Господиня не бачить — вона зайнята букетами, а значить, не зможе врятувати свого улюбленця від невиданих чудовиськ, що насуваються і насуваються... Що робити?!

Не встигаю вигадати — собака подає голос. Не гавкає, ні, і не скавулить — щось середнє, і дуже голосно. Світло‑сірий кінь, що проходить повз, збивається з кроку й теж «подає голос». Як описати цей звук — не знаю. Ну, коли одночасно ікають, хриплять і сопуть? Господи, як же він злякався!

Вороному, до речі, байдуже. Флегматичний велетень, він стає, як укопаний, за командою й покірно стоїть, поки вершник сірого лагідно вмовляє свого тремтливого скакуна, поплескуючи по шиї: «Спокійно, спокійно, це собака…»

Вершник вороного озивається: «Не так уже й погано для першого дня. Міг би й вибрикнути».

Вони ще трохи стоять, потім рушають. Вороной — важливою ходою; сірий — гарцюючи. Собака не рухається. І навіть не проводжає їх поглядом. Вона так і застигла в тій позі напівприсіду з витріщеними очима. Було б цікаво подивитися на реакцію господині, коли вона нарешті вибере свій букет і озирнеться. Хоча ні. Мабуть, я піду за вершниками. Поспостерігаю, як «танцює» світло‑сірий. Зовсім скоро він виробить професійну «виправку» — витримку й доброзичливість, притаманні лондонській поліції. А поки що — він молодий, жвавий, ретивий і безстрашний, а собака… ну, це «перший млинець», який, як відомо, завжди глевкий.

18.08.2021

Facebook #лондонские_зарисовки