Маски. Втома від карантину

«Ви повинні носити маски для індивідуального захисту та безпеки оточення» — такі оголошення в громадському транспорті Лондона звучать дедалі частіше. Бо ми втомилися ховати обличчя. А тим, хто хоче забути, доводиться нагадувати.

Я теж втомилася від масок і, натягуючи чергову, з усіх сил намагаюся думати про її користь. От, наприклад, сьогодні вранці мені не вдалося приділити достатньо уваги своєму обличчю — усій цій жіночій нісенітниці: тону, рум’янам, помаді, — а під маскою цього не видно. Хіба не користь?

А ще маски — це цікаво. За ними інколи можна «зчитати» характер того, хто ховається за цим «забралом».

Мій чоловік, наприклад, носить тільки чорні й обтягувальні. Характер — потайний. Трапляються пасажири, які закривають обличчя хустками, зав’язаними на потилиці й вільно звисаючими з носа. Особливо цікаво це виглядає на кремезних чоловіках у джинсі — майже по‑піратськи. Це — виклик. Я ж сама віддаю перевагу медичним маскам, паперовим штампівкам. Бо люблю комфорт — вони легкі, і в них не спекотно.

А от жінка, що сидить зараз навпроти мене у вагоні метро на лінії Бейкерлу, змушує мене замислитися.

Сидить вона вільно, нога на ногу, місця багато. На ній дуже пристойний офісний костюм фрезового кольору, але відтінок блідий, не розрахований на привернення уваги. Дороге взуття — офісні туфлі-човники. Сумка Prada, сіро‑блакитна, гармоніює з блузкою схожого тону. Стрижка, укладка, неброска косметика… Усе сигналізує про верхню планку середнього класу. Напевно, ця жінка їде на роботу, де займає керівну посаду, і не дивуйтеся, що їде вона метро. Це нормально. Англійці середнього класу, осідаючи, переїжджають у передмістя. Вони воліють виховувати дітей там: повітря, природа, живність… До міста вони добираються електричками, а з вокзалів їх розвозить по робочих місцях метро.

Тобто нічого дивного в цій жінці для мене бути не повинно, але воно є. Це — її маска. Яскраво‑рожева, не штампована, а шита, густо всіяна жовтими смайликами з червоними язичками. І все — я більше не можу сприймати свою попутницю серйозно. Що б мені хто не казав, ця жінка «осіла» не до кінця.

Отак, усміхаючись, я виходжу з метро й натикаюся на іншу маску — для очей, знаєте, у таких сплять. Вона висить на паркані. Хто й як загубив її на вулиці? Хто підняв і почепив на огорожу просто під дивним вказівником на якийсь «Смак Лондона»? До речі, так і хочеться пройти в тому напрямку й «розкуштувати» своє місто, але це потім. А зараз, дивлячись на цю «сумну» брудну маску, я забуваю про веселі мордочки, вільні хустки й медичні штампівки.

Усе‑таки маски — це не лише захист, а ще й самотність. Одна радість, що це не назавжди.

16.08.2021

Facebook #лондонские_зарисовки