Матриархат

Я не знаю, якою мовою вони говорять.

Власне, я нічого про них не знаю, окрім того, що їх четверо — двоє дорослих і двоє дітей.

Дівчинка й хлопчик, майже однолітки, років трьох–чотирьох, одягнені яскраво й святково. Чоловік — просто: однотонна футболка й джинси. А от жінка — складніше: одягнена елегантно, але насамперед не по погоді. Легкий плащ поверх довгої туніки й штанів, голову вкриває газова хустка. Не думаю, що їй холодно. Скоріше за все, це данина культурі, можливо мусульманській — точно не скажу, але в будь‑якому разі одній із тих, де матріархату не передбачено.

Коли вони зайшли до поїзда на одній зі станцій, я подумки здригнулася: маленькі діти — поїздка буде неспокійною. Але я помилилася. Звісно, вони перемовлялися, але тихо й спокійно, так по‑сімейному щасливо, що я навіть пошкодувала, що не розумію, про що саме. Нещасливим виглядав лише батько. Напружений, він півдороги щось вишукував у телефоні, поки мама відповідала на нескінченні запитання дітей.

У якийсь момент він почав обурюватися — не голосно, але дуже засмучено. Тоді мама вимогливо простягнула до нього руку й сказала щось, що я сприйняла як команду: «А ну‑ка дай сюди!» Телефон миттєво перекочував до неї, і чоловік глянув на свою рятівницю з надією.

Невдовзі її очі вихопили на екрані щось потрібне, вона нахилилася до чоловіка й защебетала кілька назв вулиць. Це я зрозуміла — назви ж були англійські!

Його обличчя відобразило величезне полегшення й водночас переляк. Він почав перепитувати, вона пояснювала — довго, не підвищуючи голосу, хоча їй доводилося постійно перериватися, відповідаючи дітям. На той момент я вже не могла відвести від неї погляду — ось вона, багатозадачність у дії, фантастика!

Виходячи з вагона на кінцевій, вони пропустили мене вперед — дуже ввічливо, навіть галантно, при цьому радісно усміхаючись. Я усміхалася у відповідь — неможливо було не усміхатися.

Далі — сходи, перехід, поспіх… Я вже думала про інше, коли побачила, що на мою платформу спускається з телефоном біля вуха та сама мама в газовій хустці. Тобто та сама — і водночас зовсім інша — не спокійна й врівноважена дружина та мати, а весела дівчина‑хохотушка. Ну чому я не розумію жодного слова! Так хочеться підслухати! Куди вона поділа дітей і чоловіка?

Її обличчя, голос, хода — змінилося все. Власне, це й зрозуміло: зараз їй не потрібно контролювати й опікувати малечу. І чоловіка підтримувати порадами теж не потрібно.

Перед очима постало схвильоване обличчя чоловіка, згадалися назви вулиць… Чи не тут криється відповідь на моє запитання? Молода жінка відправила чоловіка з дітьми до якогось ігрового центру, а сама тепер спокійно теревенить із подругою телефоном, можливо, прямуючи до неї в гості?

Знаєте, Лондон часто порівнюють із плавильним котлом — нас тут багато, ми всі різні, але зрештою переплавляємося в щось однорідне, що називають збірним словом «лондонець». У цього поняття зазвичай немає рідної мови й навіть визначеної статі, однак сьогодні я готова трохи пишатися своєю належністю до прекрасної половини людства.

10.08.2021

Facebook #лондонские_зарисовки