Евакуатор

Поспішати вранці до станції метро інколи навіть приємно. Особливо тихими вуличками вздовж старовинних вікторіанських будинків із білими колонами. Сонце, шелест листя, приємний вітерець…

Будь‑яка машина, проїжджаючи повз із черепашачою швидкістю, обов’язково пригальмує, якщо помітить, що наші траєкторії теоретично можуть перетнутися. У такі моменти мимоволі прискорюєш крок і усміхаєшся чемному водієві, прикриваючи усмішкою наповзаюче роздратування: «Чого ж ти став? Мені ще два метри до проїжджої частини». Але водій теж усміхається, ввічливо показуючи рукою напрямок, у якому мені слід бігти. За його розтягнутими губами, певно, ховається схоже роздратування: «Курка неповоротка!»

Я поворотка, чесно! От і біжу. Цього разу — назустріч виттю автомобільної сигналізації за рогом. Буває, зачепили. Після кількох жалібних схлипів настає тиша, і «прогулянка» знову стає приємною. Дуже скоро білосніжні будинки й зелені насадження поступляться місцем метушні та тисняві громадського транспорту, тому тишею хочеться насолодитися особливо. Але сигналізація знову спрацьовує. Та сама, тільки ближче. Тобто метрів тридцять я, звісно, пройшла, але гучність така, ніби я пролетіла, не помітивши, цілий квартал. Причому сила звуку зростає непропорційно швидкості мого руху. Сформулювати запитання я не встигаю — відповідь виїжджає з‑за рогу й рухається мені назустріч.

Це — евакуатор.

А сигналить закріплений на ньому чорний «Ленд Ровер».

Їхній ансамбль абсолютно чужорідний тихій вуличці, на якій я опинилася, але водій евакуатора теж чемно пригальмовує, показуючи мені рукою, куди бігти. Це мені не подобається. Куди ви його везете? Він же не хоче!

Хитаю головою з боку в бік — ні! — і спрямовую свій гордий крок уздовж платформи, до якої безжально прив’язаний широкими тросами чорний красень, що тут же заходиться новим приступом свого сигнального «лаю». Дивлюся на задній номер цього чесного пса, який на весь голос кличе хазяїна, і згадую записку злодіїв, що зняли шини з автомобіля, у якому власник передбачливо залишив собаку для охорони: «Собака не винна. Вона лаяла».

«Ленд Ровер» востаннє майне на повороті жовтим номерним знаком; його «лай» стає дедалі тихішим, віддаляючись. Мені треба йти, а я стою й бурмочу йому вслід слова втіхи: — Не хвилюйся, малий. Тебе не кинуть. Ти ж такий гарний! Знайдуть тебе й викуплять, не переймайся.

15.07.2021

Facebook #лондонские_зарисовки