Френк Сінатра

Я їх не переслідую, ні‑ні, це само так виходить. Уже втретє, навіть виходячи з кафетерію, куди забігаю по дорозі на роботу за стаканчиком кави, я знову опиняюся позаду цієї парочки.

Людина і собака.

Собака — англійський бульдог, білий із рудими підпалинами. Я бачила такого в рекламі, де він катався на скейтборді — розумний, мабуть.

Людина — чоловік. Вік зі спини не визначиш, але не молодий, хоча й спортивний. По‑своєму. Не як бігун чи качок, а як морячок — от таке порівняння в мене виникло. Тим більше, що й штани на ньому кльош, щоправда, не по‑морськи вкорочені. І шапочка, хоч і в’язана, але маленька, не більша за пілотку «Папая» в американських матросів.

З‑під шапочки добре видно виголений потилиця, а шию вкривають татуювання. Художні, кольорові, що завиваються під комір джинсової куртки.

Загалом, колоритний чоловічок, нічого не скажеш, але погляд усе ж притягує не вбрання. А що тоді? Мабуть, хода.

Чарлі Чаплін! Тим більше, що й шкарпетки він обрав у химерну смужку, і коричневі штиблети по‑клоунськи дивляться в різні боки… Але й це не все.

То що ж іще?

А те, що людина і собака йдуть однаково! Наче через повідець їм передається якийсь ритм. І що більше я намагаюся «підслухати», то більше мені здається, що для них, у їхній спільній нейромережі, звучить «The Girl From Ipanema» Сінатри. Причому собака потрапляє лапами в кожен біт, а господар — через один. І при цьому вони якимось дивом примудряються дублювати ходи одне одного.

Зрештою ми, звісно, пішли кожен своєю дорогою, а я от увесь день наспівую Сінатру. Все, що можу згадати. Але найчастіше ловлю себе на повторенні «The Girl From Ipanema».

02.07.2021

Facebook #лондонские_зарисовки