Ромео і Джульєтта

Англія. Лондон. Ранок. Метро. Точніше, вхід до метро. Біля квиткових автоматів, у глибокому металевому лотку, — безкоштовні газети. Поруч із ними зупиняється парочка. Він і вона. Я бачу їх зі спини. Обоє в чорних плащах, у штанах і кедах. І в масках — такий час, без маски в метро не зайдеш.

Невисокі, короткі стрижки, синьо‑чорне волосся. Азіати. Здається, японці. І абсолютно точно — пара. Вона хапає тонкою рукою газету й киває головою в бік турнікетів — їй час.

Він що, залишається? Прийшов провести? Я якраз обходжу їх збоку й бачу його очі. Навколо них збираються зморшки: під маскою він усміхається. Він старший. Вона зовсім юна, легка, ковзає пальцями по його руці, прощаючись — повітряно, майже непомітно — і зривається вперед. Він дивиться їй услід з такою любов’ю, що в мене стискається серце. На мить думаю: може, донька? Але ні, точно ні. Абсурдна думка — це все від заздрощів, від того, що в цьому скаженому сірому місті ніхто нікого не проводжає вранці до метро.

Вона оббігає мене й летить уперед, через турнікети й сходами вниз, блимаючи численними застібками шкіряного рюкзака — мода. Я не піду за нею, мені зручніше залишитися на самому початку платформи — у мене пересадка на іншу лінію, звідси ближче до переходу.

Тридцять хвилин дороги я прокручую в голові його очі й її руку, що ковзає по тильному боці його долоні. І її легку ходу, більше схожу на біг — куди ти біжиш, дурненька?! Невже треба тікати? Зірвала б із нього маску та поцілувала на прощання. Мало що, раптом востаннє… Ех, мізки мої літературні — всюди бачать сюжет, усе намагаються драматизувати.

Ось моя зупинка, ліфт, турнікет, вихід. Пора звільняти голову від романтики й готувати її до виробничого процесу, але тут мене обганяє такий знайомий рюкзак. Вона? Вона мчить сходами вгору, стягуючи на ходу маску, але раптом зупиняється й розвертається. Що сталося? Невже вирішила повернутися й поцілувати свого Ромео, підслухавши мої думки?

Блимає чорними намистинками очей і пролітає повз, поспішаючи вниз. Це дивовижно, але я добре знаю це обличчя — ми іноді перетинаємося тут, спускаючись у метро зустрічними сходами ввечері. Тільки зазвичай у руках у цього хлопця — футляр зі скрипкою, і рюкзака з численними застібками за його спиною я не бачу.

Що ж, це Лондон, він ніколи не перестане мене дивувати. Недарма кажуть: «Якщо ти втомився від Лондона — ти втомився від життя». Піду працювати. А ми ще зустрінемося. Як‑не‑як, і працюємо поруч, і живемо, цілком можливо, недалеко.

14.05.2021

Facebook #лондонские_зарисовки