Глава 9. Пікасо на мінімалках: Як Льолік, Болік і «Чомучки» влаштували урок малювання 

Після успішного курсу виживання в диких умовах шкільного подвір'я та нейтралізації «лісового єнота» Льолік і Болік думали, що їх уже нічим не здивувати. Але вони забули про одне фундаментальне правило всесвіту: творча енергія 7-річних першокласників, помножена на безлімітну кількість фарби та маркери, страшніша за будь-який апокаліпсис.

Наступним у розкладі стояло «Образотворче мистецтво». Льолік, який щиро вірив, що малювати може кожен (особливо якщо не виходити за лінії), гордо зайшов до кабінету малювання в розмальованому фартуху. Болік ніс величезну коробку з гуашшю, аквареллю, пензликами та чотирма пачками яскравих маркерів.

— Увага, майбутні генії світового мистецтва! — урочисто проголосив Льолік, роздаючи білі альбоми. — Сьогодні ми малюємо вільний пейзаж. Весна, квіти, сонце! Ніяких обмежень, тільки політ фантазії! Професор Максимчик підняв брову, критично оглянув білий аркуш паперу, потім глянув на банку з синьою фарбою і скептично зауважив: — Свобода творчості без фінансового підґрунтя та бізнес-плану — це прямий шлях до інфляції кольору. Ми маємо диверсифікувати палітру!

За дві хвилини тиха і мирна атмосфера кабінету малювання перетворилася на майстерню експресіоністів-екстремістів.

Сашко, звісно ж, відмовився малювати пензликом. Він вирішив, що справжні митці працюють виключно пальцями, долонями та іноді лобом. Його альбомний аркуш за п'ять секунд покрився товстим шаром темно-коричневої та яскраво-зеленої гуаші, яка чомусь дуже нагадувала ту саму «екологічну суміш» з курсу виживання.

— Дядя Болік, дивіться! Це абстрактний портрет нашого дачного козла в момент фінансової кризи! — гордо заявив Сашко, тикаючи в обличчя Боліку папером, з якого капала фарба. Болік лише зажмурився: 

— Шедевр. Лувр ридає в куточку.

Тим часом дівчинка Маша вирішила, що папір — це занадто дрібно для її грандіозного таланту. Вона взяла широкий пензель, занурила його в криваво-червону фарбу і почала натхненно розмальовувати парту, стілець та власні черевики.

Льолік намагався врятувати ситуацію. Він підскочив до першої парти: 

— Машо, зупинись! Парта — це державне майно! Вона не полотно! 

— Це інсталяція на тему «Кривавий захід сонця над ринком акцій»! — авторитетно заперечив Професор Максимчик, який уже встиг домалювати на стіні кабінету величезного зеленого єдинорога за допомогою маркерів, що якимось дивом опинилися в нього в руках.

За секунду до процесу долучився весь клас. Фарба летіла в різні боки з точністю досвідчених мінометників. Хтось малював на сусідові, хтось — на власних щоках, а Сашко зафіксував свій «стратегічний шолом» (каструлю) рожевою та жовтою фарбою, перетворивши його на шолом галактичного художника.

Льолік і Болік стояли посеред кабінету, наче двоє мандрівників, які потрапили в епіцентр вибуху кольорової бомби. На Льолікових щоках красувалися дві сині плями, а Болік повністю став схожим на сучасну скульптуру з мармуру та бруду.

— Стоп-гра! — закричав Болік голосом командира корабля, який тоне. — Оголошується надзвичайний стан! Операція «Чистий аркуш»! Діти, бачачи, що вихователі чомусь не оцінили їхній артхаусний прорив, вирішили змінити тактику. Якщо не можна малювати на стінах, треба швидко замести сліди, допоки не прийшла директорка.

Почався блискавичний штурм раковини. Двадцять двоє першокласників з криками «Рятуйте шедеври!» почали відмивати парти вологими серветками, змивати фарбу з підлоги та один з одного. Професор Максимчик оперативно стер маркер зі стіни слиною та рукавом, залишивши ледь помітний слід, схожий на географічну карту Антарктиди.

Рівно за вісім хвилин у кабінеті панував майже первинний порядок, якщо не брати до уваги різнобарвні плями на одязі самих учителів.

У цей момент двері кабінету малювання розчинилися, і на порозі з'явилася директорка школи. Вона хотіла перевірити, як проходить урок естетичного виховання.

Директорка зупинилася в дверях. Вона подивилася на ідеально чисті парти, на злегка наляканих першокласників, які сиділи з охайними альбомами в руках, і на Льоліка з Боліком, які виглядали так, ніби щойно випарувалися з атомного реактора сучасного мистецтва.

— Я бачу, урок пройшов... дуже яскраво, — повільно сказала директорка, знімаючи окуляри. 

— Льоліку, Боліку, скажіть щиро: ви художники чи все ж таки руйнівники? — Ми — кризові менеджери від мистецтва, пані директорко! — бадьоро відповів Льолік, намагаючись непомітно витерти синю пляму з чола. 

— Діти засвоїли головне: кольори впливають на емоційний стан ринку! 

— Головне, щоб завтра на уроці музики вони не вирішили зіграти на нервах учителів, — зітхнула директорка, розвертаючись і додаючи в коридорі: 

— І щоб до завтрашнього ранку Антарктида зі стіни зникла!

Коли за нею зачинилися двері, Льолік і Болік важко опустилися на стільці, перезирнулися і голосно розсміялися.

— Знаєш, Болік, — усміхнувся Льолік, витягаючи з кишені залишки чистого паперу. 

— А стіна з льоду минулої зими здається мені вже не такою божевільною ідеєю. 

— Е ні, — заперечив Болік, поправляючи свій фарбований рукав. — Наступного разу на малюванні ми вимагатимемо захисні костюми та ліцензію на гуаш!