Глава 6. Золота лихоманка в парку: Як Льолік, Болік і «Чомучки» викопали скарб (але знайшли дещо краще)

Після успішного економічного форуму в кінотеатрі та розгону інфляційних очікувань серед п'ятирічних малюків, Льолік і Болік вирішили, що їм потрібна справжня екологічна практика на свіжому повітрі.

— Годі теорії, панове інвестори! — урочисто оголосив Льолік, роздаючи дітям маленькі лопатки та яскраві пластикові відерця біля центрального міського парку. — Сьогодні ми саджаємо алею майбутнього. Кожне дерево — це ваш внесок у зелену планету!

— А якщо ми викопаємо скарб піратів? — одразу уточнив Професор Максимчик, підозріло примружившись на клумбу.

— У парках саджають дерева, а не закопують піратів, — авторитетно відповів Болік, забиваючи першу лопатку в землю. — Хоча... хто знає, які сюрпризи готує нам природа після минулої зими та стін із льоду.

Діти дружно взялися за лопати. Через п'ять хвилин парк став схожим на полігон випробувань важкої будівельної техніки. Сашко у своїй незмінній каструлі копав так натхненно, ніби намагався пробити тунель до центру Землі.

Ррр-хрусь!

Лопата Боліка вдарилася об щось тверде й металеве. Пролунав глухий, залізний звук, від якого в усьому парку перелякано злетіли горобці.

— Стоп! — закричав Льолік, кидаючи саджанець туї. — Ми щось знайшли!

До ями миттєво збіглися всі двадцять двоє «Чомучок». З-під шару чорнозему та коріння показався кут величезної, кованої залізної скрині, обмотаної потемнілим від часу брезентом. На кришці виднівся важкий навісний замок, вкритий товстим шаром іржі.

У парку запала абсолютна тиша. Навіть вітер стих.

— Це воно, — прошепотів Сашко, тремтячи від щастя. — Піратське золото! Старовинні дублони! Діаманти!

Льолік і Болік перезирнулися. У їхніх очах загорівся той самий лиховісний блиск, який зазвичай з'являється у людей перед стартом грандіозних, але безглуздих проєктів.

— Слухай, Болік, — задумливо промовив Льолік, присідаючи біля скрині. — Якщо там золото... ми ж зможемо купити власний острів. Або хоча б побудувати нову дачну стіну — з титану і на спеціальному клеї!

— Яке побудувати! — перебив Болік, уже плануючи інвестиції. — Я купую червоний спортивний болід, особистий вертоліт і довічний запас чіпсів!

— А я купую фабрику з виробництва цукерок і маркерів! — заявив Професор Максимчик. — І звільняюся з дитячого садочка через ранній вихід на пенсію.

Почалася битва за відкриття скрині. Замок був настільки міцним, що його не брали ні саперні лопатки, ні дитячі зусилля, ні навіть переконливі аргументи дівчинки Маші. Довелося залучати «важку артилерію»: Льолік і Болік удвох, натужившись до багряного кольору облич, зірвали заіржавілий замок за допомогою лому та солідної маси свого дорослого тіла.

Клац!

Металевий ляскіт розлетівся парком. Усі завмерли в очікуванні сяйва дорогоцінного каміння.

Льолік повільно відчинив важку кришку скрині.

Золота й діамантів там не було. Зате всередині лежали акуратно згорнуті паперові згортки, пожовтілі фотографії у чорно-білих тонах та якісь дивні металеві значки з написом «1966 рік». Це була справжня капсула часу, закладена школярами рівно шістдесят років тому!

Діти розгублено зазирнули всередину. Сашко пошкріб каструлю:

— А де ж смарагди? Тут якісь папірці...

— Це не папірці, друже, це набагато цінніше, — м'яко сказав Болік, дістаючи одну з розгорнутих записок, написану акуратним каліграфічним почерком чорнилом.

Льолік розгорнув її і вголос прочитав для всієї групи:

«Привіт, невідомий друже з майбутнього! Якщо ти читаєш цей лист у далекому двохтисячному або якомусь іншому році — знай, ми дуже сподіваємося, що ви стали літати на космічних кораблях до інших планет, перемогли всі хвороби і навчилися ростити дерева прямо на Місяці. Бажаємо вам завжди бути сміливими, добрими і ніколи не забувати мріяти. Школярі 1966 року».

У скрині знайшлися й інші послання: дитячі малюнки ракет, смішні віршики про майбутнє, значки та навіть старенька металева машинка.

У залі парку раптом стало дуже затишно. Навіть бунтівний Професор Максимчик затих, розглядаючи чорно-білу фотографію дітей у такій самій формі, які колись закопували цю скриню з такими ж великими мріями.

— Вони... вони думали про нас, хоча навіть не знали нас? — тихо спитала Маша, притискаючи до себе листочок з побажанням щастя з минулого.

— Саме так, малече, — усміхнувся Льолік, ховаючи скриню назад у тінь. — Справжні скарби — це не золото. Це мрії, які передаються з покоління в покоління.

Діти вирішили не руйнувати традицію. Вони акуратно склали послання назад, але додали туди й своє — сучасний малюнок ракетного заводу, список акцій «Чомучок» та фотографію Льолика й Болика з намальованими маркером вусами. Після цього скриню урочисто закопали на тому ж місці, присипавши свіжою землею та посадивши зверху тую.

Коли автобус повертався назад до садочка, в салоні панувало незвичне затишшя. Малюки задумливо дивилися у вікна на весняне місто.

Біля воріт садочка їх зустрічала завідувачка. Вона пильно оглянула брудні штанці дітей, задоволені обличчя і порожні відерця.

— Ну що, знайшли золото в парку? — запитала вона з хитрою усмішкою.

— Ні, Маріє Іванівно, — відповів Болік, піднімаючи вгору палець. — Ми знайшли дещо крутіше. Ми знайшли інвестиції в майбутнє від мандрівників у часі!

— Головне, — додав Льолік, поправляючи фартух, — що тепер ми маємо офіційний план на наступні шістдесят років.