Глава 4. Черговий тихий час: Як Льолік, Болік і професійні супергерої вкладали «Чомучок» спати

Після того як тарілки з гарбузовою кашею були блискуче очищені, а підлога сяяла чистотою під пильним наглядом розмальованих маркерами вихователів, настав момент істини.

Тиха година.

Льолік і Болік, усе ще з піратськими вусами та зеленими окулярами супергероїв на обличчях, завели двадцять два малюки до спальні. Ліжка стояли рівненько, повітря було свіжим, а вгорі тьмяно світився нічник у формі ведмедика.

— Ну все, орли та киці, — пошепки сказав Болік, обережно опускаючись на стільчик біля першого ліжка. — Заплющуємо очі. Зараз Льолік розкаже вам казку про прибульців із сузір'я Оріона.

Професор Максимчик різко сів на ліжку, скрестив руки на грудях і холодно сказав:

— Ніяких прибульців. Зелені чоловічки — це нереалістично. У нас сьогодні дефіцит наукових фактів. І взагалі, ніхто спати не збирається. Ми плануємо бунт проти подушок.

Увесь клас дружно закивав. Дівчинка Маша розклала навколо себе п'ять плюшевих зайців і заявила, що вони будують баррикаду. Сон не наближався ні на секунду. Ситуація критично загострювалася.

Льолік зрозумів, що наукова фантастика не спрацювала. Потрібна була важка артилерія — реальні герої нашого часу, про яких діти ще не чули абсурдних казок.

— Добре, ніяких прибульців, — серйозно сказав Льолік, сідаючи на край дитячого матраца. — Тоді слухайте правдиву історію про Людину в Білому Халаті. Про лікаря-супергероя на ім'я доктор Палтус.

Діти трохи стихли. Професор Максимчик підозріло примружився.

— Доктор Палтус, — вів далі Льолік, вкладаючи в голос максимум драматизму, — носить замість плаща білий халат, який випраний у спеціальному розчині проти нападів сонливості. Коли в місті з'являється невидимий мікроб-бешкетник на прізвисько «Шкіднюк», який намагається завадити дітям рости сильними, доктор Палтус бере свій чарівний фонендоскоп і слухає... хм-м-м... серцебиття! Якщо серце б'ється повільно і спокійно — значить, дитина вже готова до сну, і мікроб до неї навіть наблизитися не сміє, бо боїться тиші!

— А шприц у нього є? — шепотом спитав Сашко з сусіднього ліжка (той самий, що був з каструлею на голові).

— Тільки з вітамінним соком! — впевнено брехав Болік. — І головна зброя лікаря — це абсолютний горизонтальний спокій. Щойно ти лягаєш і заплющуєш очі — мікроби сліпнуть і тікають у паніці.

Сашко повільно опустив голову на подушку і заплющив одне око, перевіряючи, чи не тікають мікроби.

Болік підхопив естафету, бачачи, що лід скрес.

— Але лідеру мікробіології потрібен напарник. Рятувальник Дмитро! — урочисто прошепотів він. — Ви думаєте, рятувальники просто так їздять на червоних машинах? Ні. Вони шукають тих, хто застряг... у царстві нудьги.

Діти прислухалися. Маша пригорнула до себе зайця.

— Уявіть: глибока ніч, шторм, усім страшно, — малював картину Болік. — А рятувальник у помаранчевому жилеті з ліхтариком пробирається крізь завали з іграшок. Кого він шукає першим? Того, хто лежить під теплою ковдрою і ні пари з уст! Бо тільки під ковдрою є спеціальне силове поле, куди шторм не дістає. Рятувальник підходить, салютує і каже: «Цей орел спить ідеально, місія порятунку виконана!»

Половина групи вже натягнула ковдри до самих підборідь. Навіть Професор Максимчик ліг на спину, хоча й продовжував дивитися в стелю з виразом стратега, який обмірковує план евакуації.

Залишався останній рубіж — сам Професор. Льолік нахилився до нього і прошепотів зовсім тихо, майже секретно:

— І нарешті... Головний інспектор нічного патруля — дорослий поліцейський, який охороняє сни. Знаєте, що він робить? Він зупиняє час, щоб ніхто не заважав малюкам бачити сни про суперкари, космос та морозиво. Але інспектор перевіряє тільки тих, хто лежить абсолютно нерухомо, як статуя. Щойно хтось поворухнеться — патруль вмикає блимавки!

Професор Максимчик завмер. Він зрозумів усю відповідальність моменту. Порушувати закон нічного патруля він не збирався.

Через три хвилини у спальні панувала така глибока, дзвінка тиша, що було чути, як за вікном падає рідкий березневий сніг. Усі двадцять двоє «Чомучок» спали міцним, праведним сном молодих героїв.

Льолік і Болік обережно, навшпиньки, намагаючись не зачепити жодної скрипучої дошки на підлозі, виповзли з темної спальні в коридор. Вони тихо опустилися на стільчики біля дверей і безсило опустили голови.

У цей момент двері відчинилися, і в групу зазирнула завідувачка. Вона хотіла щось сказати, але, побачивши через щілину у дверях двадцять двоє мирно сплячих дітей і двох вихователів із намальованими маркерами піратськими вусами, завмерла.

Вона мовчки підійшла, дістала з кишені дві цукерки, поклала їх на стіл перед Льоліком і Боліком і прошепотіла:

— Ви генії. Завтра у вас за розкладом поїздка в кінотеатр. Відпочивайте, хлопці. Ви заслужили орден Суспільного Спокою.

Льолік і Болік перезирнулися, повільно з'їли по цукерці і вирішили, що робота вихователя — це, мабуть, усе ж таки легше, ніж будувати крижані стіни взимку.