Глава 3. Велика кашова баталія: Як Льолік і Болік змусили «Чомучок» з'їсти все (і навіть прибрати за собою)

Тиждень у дитячому садочку «Сонечко» минув як на пороховій бочці. Льолік і Болік уже звикли підбивати новісінькі фартушки в квіточках кевларовими вставками, а гумова курка стала їхнім талісманом. Але на горизонті з'явилося нове, набагато страшніше випробування.

Обід.

На столах стояли тарілки з чимось сіро-жовтим, підозріло блискучим і глибоко ворожим — молочною кашою «Дружба» з гарбузовим присмаком. Рівно о 13:00 двадцять два малюки об'єдналися в пакт про ненапад на їдальню і встановили тотальну мовчанку.

— Ну що, діти, — усміхнувся Болік, тримаючи в руках ополоник, ніби кулю для більярду. — Час підкріпитися! З'їмо ложечку за маму, ложечку за тата...

Професор Максимчик підняв брову, повільно підсунув до себе тарілку і сказав холодним голосом шпигуна із голлівудського фільму:

— Ця субстанція не відповідає міжнародним стандартам безпеки. Мої смакові рецептори оголошують страйк.

Діти дружно склали руки на грудях і відвернулися до стіни. 

 Льолік зрозумів: силою тут нічого не вдієш. Потрібна психологія.

Він різко зняв фартух, накинув на плечі рушник замість плаща супергероя і зашепотів загадковим голосом:

— Увага, екіпаж! Ви думаєте, це звичайна каша? Помиляєтесь! Це — секретне паливо для міжгалактичних ракет. Той, хто з'їсть ложку, отримує суперсилу невидимості! А якщо з'їси всю тарілку — навчишся літати крізь стіни, як той козел на дачі!

Очі Професора Максимчика блиснули.

— Крізь стіни? — перепитав він недовірливо. — Наздоганяти сусідського козла?

— Гарантую! — підтримав Болік, який миттєво збагнув ідею і почав імітувати звуки реактивного двигуна: У-у-у-у-у-шшш!

Першим здався Сашко у каструлі. Він заплющив очі, закинув у рот повну ложку каші, заковтнув її без дихання і спробував пройти крізь шафку для рушників. Бах! Лоб зустрівся з ДСП.

— Не спрацювало, я ще не досить палива залив! — авторитетно заявив Сашко і зачерпнув ще дві ложки.

Через три хвилини тарілки були чистими, наче після генерального прибирання космічного корабля.

Але попереду чекав фінальний бос — прибирання посуду та крихт. На підлозі після обіду утворився такий шар розмазаного гарбуза і шматочків хліба, що там можна було садити картоплю.

— А тепер, юні герої, включаємо протокол самознищення сміття, — бадьоро оголосив Льолік, хоча самому хотілося лягти в ту саму калюжу і заснути.

Діти поглянули на горище брудних тарілок, потім на вихователів і дружно сіли на стільці з виразом обличчя: «Ми своє завдання виконали, далі працює найманий персонал».

Тоді Болік застосував секретну зброю колишніх будівельників — елемент змагання.

— Увага! Оголошується чемпіонат світу з керлінгу та швидкісного збирання крихт серед екіпажів космічних кораблів! Команда, яка першою збере всі тарілки й відітре підлогу, отримує звання «Почесного магістра галактичного порядку» і право малювати маркером на обличчі вихователя!

Слово «маркер на обличчі вихователя» спрацювало потужніше за ядерний реактор.

Під крики «За орден!» група перетворилася на мурашник.

Професор Максимчик особисто керував процесом транспортування тарілок до мийки, роблячи це з такою точністю, ніби складав дрібні деталі дитячого конструктора. Дівчинка Маша за дві хвилини витерла підлогу вологими серветками так, що лінолеум почав блищати краще, ніж диплом про економічну освіту у Льолика.

Рівно за шість хвилин у групі панувала стерильна чистота, якій міг би позаздрити операційний блок швейцарської клініки.

Діти вишикувалися в ряд з чорними маркерами в руках.

— Ми перемогли! — радісно заволав Сашко.

Льолік і Болік покірно сіли на стільчики, заплющили очі й підставили щоки. Через хвилину їхні обличчя прикрашали вуса піратів, окуляри супергероїв та кілька абстрактних котів.

У цей момент двері відчинилися, і в групу зайшла завідувачка. Вона подивилася на ідеально чисту підлогу, блискучі тарілки і на двох вихователів, розмальованих маркерами, які виглядали як вожді диких племен після успішного полювання.

Завідувачка спокійно кивнула:

— Бачу, адаптація пройшла успішно. Скоро у вас за розкладом тихий час. Сподіваюся, ви заготовили казки про космічних прибульців?

— Звісно, — стомлено, але щасливо всміхнувся Болік, витираючи маркера з носа. — Ми тепер експерти з будь-яких кризових ситуацій. Після гарбузової каші нам уже нічого не страшно — ні зима, ні весна, ні навіть бетон.