Глава 2. Операція «Тихий час»: Як Льолік і Болік пішли працювати вихователями (і ледь вижили самі)

Після фіаско з «арктичним» бетонним парканом Льолік і Болік серйозно замислилися над своєю кар'єрою. — Нам потрібна стабільна робота, — авторитетно заявляв Льолік, закочуючи уцілілий рукав своєї куртки. — З офіційною зарплатою, паперовою тяганиною та повним соцпакетом. Що може бути простішим за роботу в дитячому садочку? Дітки — маленькі янголятка. Читаєш їм казки, малюєш хмаринки, п’єш компот. Халява! — Однозначно! — підтримав Болік, який якраз намагався відтерти сліди цементу з черевиків. — Ми ж дорослі, досвідчені чоловіки. Хіба якісь малюки зможуть нас перехитрити?

За тиждень вони вже гордо крокували коридорами садочка «Сонечко» у яскравих фартушках поверх курток (бо в групах було прохолодно). Завідувачка, мудра жінка з поглядом ветерана спецназу, мовчки вручила їм ключі від старшої групи «Чомучки» і сказала лише одне: «Головне — дожити до тихої години. А там — як пощастить».

Бум! Бам! Дзень! Рівно о восьмій ранку двері групи розчинилися, і в приміщення увірвалося двадцять два маленьких розбешаки в яскравих шкарпетках. Вони не просто прийшли — вони здійснили захоплення території за всіма канонами військової тактики.

Льолік одразу спробував увімкнути режим «доброго дяді»: — Привіт, малюки! А хто в нас сьогодні... Ой! У цю ж секунду в чоло Льоліку прилетіла гумова курка, начинена, здається, чистою енергією хаосу. Болік кинувся рятувати напарника, але за секунду його нога спіткнулася про розтяжку з туалетного паперу, яку майстерно змайстрував семирічний Максимчик — негласний лідер групи на прізвисько «Професор».

— Вихователю, а чому ви в смішних фартушках? — невинно запитала кучерява дівчинка Маша, тримаючи в руках банку з блискітками. — Ви феї чи просто кумедні дядьки? — Ми — педагоги-новатори! — гордо випростався Льолік, струшуючи з плеча гумову курку. — У нас буде розвивальне заняття з природознавства! Зараз ми вивчатимемо вулкан!

Ідея з вулканом здавалася геніальною. Сода, оцет, трохи червоної фарби — і діти зачаровано дивляться на пізнавальне шоу. Але Льолік не врахував масштабу експерименту. Професор Максимчик непомітно підкинув у пляшку з «вулканом» ще три пачки соди та флакон мийного засобу для посуду.

Коли Болік лив оцет, вулкан не просто вибухнув. Він влаштував локальні Помпеї прямо всередині методичного кабінету. Піна рожевого кольору за секунду заповнила килим, знесла на своєму шляху шафку з пластиліном і ефектно накрила з головою методистку, яка зайшла перевірити хід заняття.

— Це... це сучасний перформанс на тему глобального потепління! — заверещав Болік, витираючи піну з окулярів шматком туалетного паперу. Методистка мовчки зняла з окулярів шматочок пластиліну і вийшла. Льолік і Болік зрозуміли: пахне звільненням. Але діти чомусь були в захваті. — Ура! Вихователі круті! Ще бабахніть! — заверещали малюки, кидаючи в повітря рештки зошитів.

Настала доба істини — тиха година. Льолік і Болік сиділи на маленьких стільчиках біля входу в спальню, пліч-о-пліч, дихаючи на ладан і обговорюючи план втечі через вікно туалету. У спальні панувала підозріла, мертва тиша.

— Чуєш? — шепотів Льолік. — Вони мовчать. Це не до добра. Може, вони там плачуть від страху після вулкана? — Скоріше, вони розробляють балістичну ракету з матраців, — сумно відповів Болік.

Болік обережно прочинив двері й зазирнув усередину. Картина вражала своєю масштабністю. Професор Максимчик керував операцією «Велика міграція». Ліжка були зсунуті в одну гігантську піраміду, на верху якої сидів наймолодший вихованець Сашко у шоломі з каструлі і тримав прапорец із дитячих трусиків.

— Здавайтеся! — пропищав Сашко з каструлею на голові. — Садочок тепер наш! Вихователі заарештовані!

Двері групи раптом відчинилися, і в кімнату зазирнула завідувачка. Вона оцінила масштаби рожевої піни на стінах, піраміду з ліжок і двох дорослих хлопців, які в жаху забилися під дитячий столик.

Завідувачка повільно зняла окуляри, потерла перенісся і посміхнулася: — Знаєте що, хлопці? Я працюю тут тридцять років. Але такого креативного хаосу в мене ще не було. Діти вперше за місяць сиділи тихо і працювали в команді. Ви прийняті на постійну ставку!

Льолік і Болік перезирнулися. З одного боку, вони ледь не заробили нервовий тік. З іншого — перспектива будувати бетонні стіни на дачі лякала їх тепер набагато більше, ніж армія трирічних геніїв під керівництвом Професора.

— Ну що, — стомлено зітхнув Льолік, піднімаючись з-під столу і поправляючи фартушок у квіточках. — Завтра в нас за розкладом малювання. Треба терміново закупити каски та бронежилети. — І багато-багато маркерів, — додав Болік, витягаючи з кишені гумову курку. — Здається, ми знайшли своє справжнє покликання.