Глава 1. Хроніки «Бетонного Армагеддону»: Як Льолік і Болік підкорили зиму (але програли весні)

Жити на дачі восени — це романтика: тумани, затишок, гарячий чай. Але жити на дачі в грудні, коли у вас немає паркана, а сусідський козел регулярно інспектує ваші кабачки — це вже виклик всесвіту.

Льолік і Болік, двоє дорослих чоловіків із дипломами (один, здається, навіть економічний), вирішили проблему кардинально.

— Нам потрібна стіна! — заявив Льолік, урочисто махаючи кельмою в морозному повітрі. На термометрі красувалося мінус вісім.

— Капітальна! — підтримав Болік, який якраз намагався розбити лопатою змерзлий мішок цементу. — З армуванням і європейським шиком. Щоб козел і близько не підходив!

Робота не клеїлася. Цемент на морозі замерзав швидше, ніж Льолік встигав гирчати від злості. Вода в відрі перетворилася на монолітну крижану брилу.

— Слухай, — задумливо промовив Болік, мружачись на кригу. — А нащо нам той цемент взагалі місити? Ти бачив, як будують крижані замки в Ельзи? Вода замерзає — і тримається століттями!

— Ти геній! — заволав Льолік. — Зробимо «еко-бетон» нового покоління. Додамо у воду прискорення кристалізації!

Недовго думаючи, вони почали заливати в бетонну суміш гарячу воду, сподіваючись, що вона міцно «схопиться», перш ніж перетвориться на кригу. Суміш парувала, шипіла і виглядала підозріло, але лягала між шлакоблоками ідеально, замерзаючи на ходу з приємним хрускотом.

Через три дні стіна стояла. Це був шедевр бруталізму. Вона виблискувала на сірому зимовому сонці, дзвеніла від легкого удару молотка і виглядала настільки міцною, що Льолік із Боліком урочисто відкрили сезон шашликів прямо навпроти неї.

— Ну що, козеле, пий каву здалеку! — зловтішно казав Болік, підкидаючи до гори сосиску.

Вони були героями кооперативу. Сусіди ходили дивитися на це диво зимового будівництва. Льолік і Болік важливим тоном розповідали про «нанотехнології крижаної матриці» та «арктичний моноліт».

А потім прийшов березень. Сонце почало припікати так, ніби намагалося надолужити весь зимовий недолік тепла.

Льолік і Болік приїхали на дачу в суботу. Вони навіть захопили фарбу — хотіли білити стіну. Але замість стіни на них чекала жахлива криза.

З першого погляду здавалося, що все гаразд. Але стіна... вона кудись «попливла». Верхні ряди шлакоблоків грайливо нахилилися в бік сусідської теплиці, утворюючи кут пізанської вежі.

— Льолік... а чого вона крива? — шепотів Болік, тримаючись за голову.

— Це... це дизайнерський задум! У стилі модерн! — відчайдушно брехав Льолік, підходячи ближче.

Тієї ж години температура повітря перетнула позначку плюс десять градусів.

Зсередини «моноліту» пролунав глибокий, печерний звук: Хрусь-плюх-бульк.

Лід, який тримав на собі всю архітектурну велич конструкції, вирішив, що його місія виконана, і перетворився на звичайнісіньку воду. Стіна не просто впала — вона попливла. Шлакоблоки повільно, з гідністю айсберга, що тане, сповзли в калюжу, розсікаючи бруд і поховавши під собою надії друзів на патент.

Тишу порушив лише задоволений блекіт сусідського козла, який спокійно переступив через залишки «арктичного моноліту» і почав жувати край Льолікової куртки, що лежала на лавці.

— Ну... — зітхнув Болік, витираючи рукою холодний піт. — Зате це була найдешевша розбірна стіна в історії дачного будівництва.

— Наступного разу будуємо з цегли і на розчині, — похмуро буркнув Льолік, дістаючи з кишені телефон, щоб гуглити номери робітників.