Локі

Демонологія

Фанаткою окультної ритуалістики я ніколи не була, чого гріха таїти, але традиції знала і шанувала… По-своєму.

Любов до чаклунської дарк-естетики само собою бурлить у крові кожної порядної відьми, втім рівень доходу і ціни на весь цей “лакшері-декор” + потреба своїм коштом годувати ненажерливого богововка диктують свої умови.

— Audі me, princeps irae et desiderii, — починаю пошепки, не зазираючи у блокнот. Фокусуюсь на суті сказаного. Благо, мого скудного знання латинської досить для складання простенького виклику.

— Aeshma-daemon, Aeshma-deva, Asmodeus, qui portas ignem et silentium in nocte.

Голос стає гучнішим, хоч і злегка тремтить, бо ж не кожного дня, погодьтеся, прикликаєш демонів Гоетії.

Тим часом за межами імпровізованого захисного кола із найдешевшої в місті арабіки вовк апокаліпсису переживає справжню екзистенційну кризу. Він носиться кімнатою, наскільки дозволяють скромні габарити однушки, збиваючи табуретки, і клацає зубами, намагаючись перекусити щось видиме лише йому.

Щоразу як велетенська чорна морда наближається до кривої кавової лінії, між зернами проскакує ледь помітна фіолетова іскра, і пес відстрибує, люто чхаючи. Ха! Моє ноу-хау працює ще краще, ніж традиційне коло з крейди чи солі! І хто тепер відьма-невдаха? Викуси, Лафейсоне!

— Тихо, Фенрі, не заважай, — шиплю, збиваючись на мить із ритму заклинання. — Сам же бачиш, інакше воно не виходить. Прогрес сам себе не зробить, а твій татуньо не дуже спішить продовжувати моє навчання!

Насправді план вийшов геніальним у своїй відчайдушній простоті. Оскільки моя свідомість вперто тримається за тіло, як п'яний за паркан, і відмовляється «виходити» добровільно, попри тонну практик, — значить, треба створити штучний стрес-фактор. Покликати когось настільки щільного й важкого за енергетикою, щоби душа сама вилетіла з п'ят і зачепилася за ту кляту пір'їну в кишені. Клин клином. Логічно ж? Логічно.

Повітря ледь чутно тріскотить, натягуючи присмаку паленого цукру, міді та чогось з біса гарячого, ніби хтось прочинив дверцята розпеченої духовки у тісній кухні. На імпровізованому вівтарі — старому комоді — полум'я чайної свічки витягнулося в тонку, тремтячу голку, а залишки напівсолодкого вина в склянці пішли дрібними брижами.

Фенрі припинив бігати, натомість припав на передні лапи. Шерсть на загривку стала дибки, трансформувавши надпотужну істоту у величезного чорного їжака, а багряні очі звузилися до двох практично непомітних щілин. З грудей вирвався низький, вібруючий гул, від якого задеренчали шибки й посипалася штукатурка зі стелі.

— Non voco te ut servus, sed ut par parem! — випалюю голосніше, стискаючи в правій руці старий кухонний ніж для хліба замість ритуального атаму. — Aperi portas interius, sede in hoc circulo, et audі vocem meam. Per ignem, per sanguinem, per voluntatem meam: venі!

Останнє слово падає в простір, як камінь у колодязь.

На секунду стає так тихо, що чути, як за стіною у Зинаїди Павлівни бубонить телевізор. Тоді настільна лампа блимає і гасне зовсім. Здається, гасне навіть сяйво нічних ліхтарів за вікном. Залишається тільки тривожний відблиск неприродно блідої свічки. Куток біля шафи раптово починає… Плавитися, бо кращого слова для деформації простору я, мабуть, не підберу. Звідти тягне спекою, сіркою, дорогим тютюном і такою первісною, безсоромною хіттю, що в мене пересихає в роті, а серце робить кульбіт.

Наелектризованість поволі згущується у високий темний силует. Низьковібраційна, важка присутність демона тисне на плечі, змушуючи хребет вигнутися. Я з усіх сил тамую рефлекторну паніку тіла й первісні інстинкти. Пахне попелом і стиглим гранатом. Прийшов-таки.

— Цікаво, — лунає з темряви хриплуватий баритон із мʼяким акцентом професійного звабника. Зуб даю, приблизно так “гарчать” усі бед-бої з дарк-романів. — Солоденька, ти, очевидно, не проінформована, але я відгукуюсь на оргії, жертовних козлів і кубки з чистого золота. Часом на гнівну бійку ревнивців. Вряди-годи, але все-таки — на відчай цнотливої панночки в біді. Не на шмурдяк з АТБ і плебейську атрибутику... Це прекрасно у своїй безпосередності, визнаю, але дещо… Дешево.

Я відкриваю рот, щоби видати зухвалу відповідь, бо страх раптом випарувався, змінившись шаленим адреналіном. Саме тепер розумію: вийшло. Свідомість таки хитнулася, відірвавшись від важкого бетонного тіла на пару сантиметрів — рівно настільки, щоб побачити світ у дивному, подвійному спектрі. Тому інстинкти відступили. Тому вдається тверезо оцінювати ситуацію, а не просто слідувати за автоматичними реакціями наляканої тушки.

У новому спектрі Асмодей, а це був ніхто інший, як він, світився сліпучим багряно-золотим полум'ям. Температура в кімнаті однозначно піднялася градусів на десять. Фенрір, скориставшись тим, що моя концентрація попливла і кавовий бар'єр блимнув, рвонув уперед, готуючись до стрибка.

Перш ніж ікла богововка встигли зімкнутися на горлянці князя демонів, простір біля вікна шаркнув, ніби хтось зірвав штори одним рухом.

Крижаний вітер Йотунгейму, аромат хвої та цитрини вдарили в обличчя, трохи врівноваживши гарячий пустельний морок. Посеред крихітної кімнати, перекривши собою і вовка, і багряну тінь, стояв Локі. Виглядав зібрано-роздратованим, що у випадку веселого бога хитрощів навряд чи віщувало щось добре.

— Я просив тебе, смертна, — недоречно спокійно мовив бог, не дивлячись на мене. В руці стискав короткий асгардійський клинок, спрямований прямо в бік прибульця, — тренувати вихід із тіла, а не влаштовувати прийоми для пекельної аристократії.

Багряна тінь у кутку звабливо розсміялася. Дуже захотілося побачити, який цей демон на вигляд. Неприродно сильно захотілося…

— О, сину Наль! А я думаю, чиї це руді патла стирчать із-під ліжка. Відьма покликала мене як рівного. Твоєї печатки на ній нема, трикстере. Не заважай дорослим знайомитися.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше