розділ 24

Напад

Замах на Кадмію Ловарі був настільки простим і буденним, що вона спочатку навіть не зрозуміла, що трапилося. Вона йшла, намагаючись розібратися у позначках на мапі, врученій одним із помічників. Швидко йшла, не дивлячись довкола, бо дорогу від Старого порту до палацу со-Ялата вивчила практично ідеально, знала кожен виступаючий камінь і кожну гілку, що надто низько звисала над чиїмось парканом. А поряд йшла молода вчителька зі школи, чекала, поки Ловарі вивчить мапу і нарешті вислухає її скарги, чи пропозиції.

Вони піднялися сходами, якими нахабно ходили розкормлені чайки. Злякали дику кішку і замурзаного хлопчика. Пройшли через крихітний базар, на якому продавали рибу та зелень. Дійшли до ще одних сходів, котрі вела майже до палацу, і тут звідкись праворуч вискочив здоровенний мужик, загорлав щось невиразне про мерзенну чаклунку, що занапастила імператора, і спробував проткнути її коротким вузьким мечем. Чи амулетом, чи взагалі артефактом. Тому що захист спалахнув дуже яскраво, а потім узяв і обсипався. Кадмія інстинктивно відступила та виставила другий щит. А нервова вчителька зойкнула і приголубила нападника чимось таким, що він випустив зброю, врізався спиною в старе дерево, а потім так і залишився під ним лежати.

— Цікаво, — сказала Кадмія і, про всяк випадок виставивши ще три щити, пішла дивитися, чи нападник живий.

Виявилося живим, хоч і виглядав відверто жалюгідно.

— Так, — похмуро сказала Ловарі, подивилася на вчительку і спитала: — Зв'язувати вмієте?

Жінка кивнула.

— Добре, якщо почне ворушитися, в'яжіть. Тільки нещільно, бо ще помре.

Вчителька знову кивнула і завмерла над чоловіком.

Кадмія, не опускаючи щити, бо вона б точно не послала замахувача на самоті, пішла до меча. Зламала дорогою гілку і саме нею потикала у зброю. Меч не відреагував.

Торкатися його руками все одно не хотілося. Дуже підозрілим був меч, з не менш підозрілою в'яззю незрозумілих значків, що обплітали лезо. І, можливо, мужик насправді був лише відволікаючим фактором. А вбити меч може і без руки, що тримає його.

— Так, — похмуро мовила Ловарі.

Озирнулася, зламала ще одну гілку, а потім так меч і понесла між ними. І понесла зовсім не до палацу. Нема чого там робити різним підозрілим артефактам. А нещасна вчителька залишилася вартувати мужика і чекати на допомогу. Щоправда, щитами вона обвісилася настільки сильними, що нападати на неї було просто безглуздо. Навіть із артефактним мечем.

— Місцевий житель, — за кілька годин повідомив лікар, до якого віднесли нападника на Кадмію. — Я його навіть бачив кілька разів, коли купував городину. Зовнішність у нього незабутня.

— Хм, — озвалася втомлена Ловарі. Вона сиділа прямо на підвіконні у своїй вітальні, спостерігала, як по двору сполошно гасають слуги і пила зміцнюючий, підбадьорливий напій. — Його сім'я століттями зберігала меч, сподіваючись, що він колись стане в нагоді для вбивства мерзенної чаклунки?

— Меч йому привезли. Контрабандою, — пробурчав старший Велівера, котрий розвалився у кріслі. — Тут узагалі якась дивна історія. Він заборгував якомусь великому цілителю, про якого ніхто не знає, але який вилікував його сина. Від смерті врятував. Я так і не розібрався, чи насправді, чи його просто обдурили. І тепер цей великий цілитель раптом з'явився уві сні і зажадав повернути борг, інакше відбере життя сина, що встиг вирости. І сказав, де шукати меча. У занедбаній каменоломні його сховали, неподалік міста. І знаєш, якби в тебе був якийсь сильний захист без вплетеної вогненної стихії, ти вже була б мертва.

— Так, — сказала Кадмія і похитала головою.

Те, що вона не мертва, може дуже здивувати когось.

З іншого боку, когось із Золотих Туманів давно виявили б. На них усіх слід демона, який і за десятки років не пропаде. І замаскувати його неможливо. Принаймні не так, щоб був зовсім невидимий і невідчутний сильними магами та сторожовими амулетами.

— Виходить, привезли меч теж якісь боржники, яких, як і мого замахувача, ніхто навіть запідозрити не може у зв'язках із Золотими Туманами, — сказала Ловарі.

— Так, — підтвердив Велівера і позіхнув. — Їх не знайдеш, бо нема цих зв'язків. Цей нещасний навіть не підозрював, хто вилікував його дитину. А може, і цілитель лише заборгував щось ще комусь. А той ще. Ось так і склався ланцюжок до Туманів.

Кадмія тільки зітхнула.

— Так, нас знову перехитрили, — буркнув Каран Велівера. — Але ми вже вчені та незнайомцям не довіряємо.

— Треба терміново перевірити всіх слуг, солдатів, та взагалі всіх, хто може якось вплинути на захист. І посилити охорону біля воріт. І нагадати, що нікого не можна до них підпускати, якщо їх закрили. Навіть чарівних дівчат, котрі досі приносили молоко і нічого поганого не зробили, — сказала Ловарі.

— Треба, — погодився Велівера, а потім усміхнувся і рішуче сказав: — Але я не думаю, що цих боржників багато. Було б їх багато, ніхто не ризикував би артефактом. Скоріше, спробували б отруїти.

— А не факт, що не спробують, — сказала жінка і зіскочила з підвіконня. — Потрібні амулети, які перевіряють на отруту. Потрібно посилити захист та сигналку. Потрібно… Прокляття, все одно не передбачиш усе!

— Впевнений, що й не треба. Що нас відволікають, бо той знайдений флот уже близько. Тому й мечем ризикнули, впевнені, що заберуть назад.

І Кадмія тільки похитала головою, розуміючи, що їх розсипаний морем флот зібратися разом і дійти до Головного острова не встигне. І тут вони вже самі перехитрили себе. Втім, обдурити намагалися не Тумани, а імперських адміралів. І це якраз вийшло непогано, хоч і, як виявилося, не зовсім доречно.