розділ 20

Розділ 20

Раз, два, три, чотири, п'ять, я йду шукати

Так сталося, що в третій день Собачих Свят, що передвіщали швидкий прихід осені, безліч людей, замість того, щоб їсти кислий недозрілий виноград і збирати польові квіти, пізнавали різні межі буття. Для одних це буття зненацька відкрило невідомі раніше проблеми. І це незважаючи на те, що людьми вони були досвідченими. Інших просто дивувало. Третіх лякало божевіллям. А четвертих несподівано радувало.

Були ще й п'яті, для котрих саме буття було проблемою. І їм було найгірше, тому вони збиралися зіпсувати життя ще комусь. Точніше, всім, починаючи зі своїх підданих і закінчуючи молодим імператором Ромулом.

Чи починаючи з імператора Ромула?

Саме над цією проблемою розмірковував король Івіль, ліниво розглядаючи чергові мертві плями на своїй руці.

Це тіло було вже четвертим після того, що протрималося досить довго і дало примарну надію, що проіснує ще довше, набагато довше. Після нього ж траплялися якісь слабаки. Чи то їхні матері були недостатньо здорові, чи ще щось.

Так, два тіла були надто слабкі. Одне зламалося, щойно новоявлений його володар зробив два вдихи. Він навіть відчув, як у голові щось із лопається, перш ніж його викинуло в несмерть. Друге прожило до вечора, а потім перестало дихати, і король ледве насправді не помер у цій пастці з кісток та м'яса.

Третє тіло було дивним. Івілю навіть здалося, що в ньому існувала якась подоба розуму, яка стала чинити опір, через що голова розболілася так, ніби збиралася розвалитися на шматки. І король, щойно тіло покинувши, був такий злий, що наказав згодувати його свиням.

Четверте протрималося майже десять днів, але на нього король не розраховував. Воно було слабким, безвільним і майже не вміло рухатися.

— Може залишати їх розумними довше? — задумливо спитав Івіль в самого себе, опустивши руку. — Позбавляти розуму перед самою заміною, тоді вони будуть більш живими.

Зітхнувши, він похитав головою.

Колись він так і робив, поки одне з тіл не уявило себе спадкоємцем. Занадто багато мізків у того хлопця виявилося, він навіть зумів союзників навколо себе зібрати, і Івіль був змушений підвісити його на головній площі, наказавши порізати так, щоб він спливав кров'ю довго і встиг багато про що подумати. Сам король тоді теж багато про що подумав і вирішив, що краще позбавляти розуму в дитинстві, поки щенята ікла не відростили.

А тепер ось нова проблема. Виростають якісь нездатні жити слабаки.

А на троні імперії сидить здорове і дуже підходяще тіло.

— Імператором себе уявляє, — похмуро пробурмотів король.

Подивився в дзеркало, в якому відбивалася неприємна опухла фізіономія дивного кольору, майже жовтого, і здавалася вона старою-старою, хоча тіло було молоде.

— Треба спробувати, — вирішив король, відвернувшись від дзеркала, і потягнувся до дзвіночка.

Слузі, що прийшов на поклик, він наказав принести інструменти для ритуалу виклику. Помилувався зляканою фізіономією немолодого чоловіка, неприємно посміхнувся і сказав, що викликати збирається лише дрібного посильного. Більших родичів бога і так у світі вистачає, їх би якось позбутися.

А коли слуга досить бадьоро втік виконувати доручення, знову поглянув у дзеркало і задумливо сказав:

— Так, час збирати борги. Ці розумники думали, що коли нічого не брати у бога, то нічого віддавати не треба, наївні. Я злопам'ятніший за будь-якого бога. І вмію змушувати робити належне не гірше.

Сипло посміявшись, король відкинувся на подушки і став відпочивати. До ритуалу слід було підготуватися. І зараз він був радий, що для виклику посильного достатньо зарізати курку. Тому що на виючу дівицю, що чинить опір, в нього сил не було, не кажучи вже про чоловіка. Нехай такими жертвами займаються жерці.

— Інакше саме їх зжеруть, — похмуро сказав король.

Якщо чесно, зараз йому навіть хотілося, щоб божественна тварюка зжерла своїх жерців, ослабла через власну дурість і її з’їли родичі. І нехай королівство провалиться хоч до демонів, хоч у небуття. І єдине, що утримувало короля від наказу зарізати всіх жерців — він усе ще хотів жити. Як і раніше, хотів жити. Таке ось безглузде бажання, найсильніше в його довгому житті. І з'являлося воно чомусь завжди саме в той момент, коли він стояв на межі, яку варто лише переступити. Але чомусь не переступав, хоч смерті зовсім не боявся.

У Мікала теж було дуже сильне бажання. Він хотів розламати корабель, втопити нічних вовків, викрадено-врятовану елану, разом з її даром вогняного мага, більшу частину матросів, а потім втопитися самому.

А якщо хтось не захоче тонути, Мікал би їм допоміг, веслом по голові постукав. І врятував би світ від купи нестерпних людей.

Ні, Мікал чудово знав, що його з цією компанією, спочатку на щастя без елан, відправили викрадати артефакти не в найнебезпечніші місця. Швидше ці місця були найбезпечнішими. В одних Мікал встиг вивчити захист чи сам його ставив. В інших захисту взагалі не було. В третіх господарі навіть не підозрювали, що володіють артефактами, он у ту ж елану статуеткою «діва з глечиком на плечі» жбурнула дружина господаря будинку, запідозривши в молодій вертихвістці коханку чоловіка. Дуже вдало ця статуетка стояла на полиці біля вікна.

Ну, чи це Камена була такою вдачливою.

Загалом, молоді нічні вовки і життєрадісна елана, що здружилася з ними, дуже швидко довели Мікала до білого жару і змусили згадати, чому він ніколи не хотів набирати нормальних учнів. Нормальних, розумних, допитливих, спраглих дії… Саме таких, які зараз дружно сміються біля правого борту, розглядаючи щось у воді.

Від таких учнів купа проблем. Колись давно у Мікала був один. Так він то фальшиві зілля комусь продавав, бо хотів перевірити теорію про силу самонавіювання. То намагався щось творити нестандартне, двічі мало не спалив будинок до зелених черепах. То зустрічав друзів і пропадав, з'являючись із побитою фізіономією та озброєними вилами селянами-рибалками за спиною.