Пролог

Густий запах бузку висів у повітрі. Червоні головки тюльпанів виглядали з нескошеної трави, а вздовж стежки цвіли кульбаби.

Ліїн подобалася весна. Не та рання, коли ворушать під вітром схиленими головками проліски і починають цвісти крокуси. Ні. Ліїн любила той час, коли ще цвітуть тюльпани і вже розцвів бузок. Найкраще у світі поєднання.

— Гей, Лінка, дивись, кого я привела!

Ане майже бігла, підхопивши поділ і безсоромно задерши його до колін. Значить, знову пила і добре, якщо вино. Магам, особливо початківцям, які тільки сьогодні отримали дипломи, пити небажано. Звичайно, ніхто не заборонить, і навряд чи вони можуть щось наробити — потоки під дією алкоголю слухаються в сто разів гірше, ніж фізичне тіло, і, швидше за все, взагалі не відгукнуться. А ось зменшити канали і втратити осередок маги, котрі зловживають алкоголем, можуть. Особливо такі молоді, які ледве це осередок виявили та настроїли.

Але Ане не переробиш. Та й який із неї маг? Фінтифлюшка. Вчитися пішла лише тому, що у дівчат із освітою більше шансів вдало вийти заміж. Гідні чоловіки на неосвічених дурепах не одружуються, хіба що вони надзвичайно багаті.

— Лінка!

Хлопця, якого Ане практично тягла за собою, Ліїн знала. Красень. Минулорічний випускник. Відмінник. І взагалі, мрія всієї дівочої частини школи Мистецтв Духа. Ну, майже всієї. Ліїн про нього не мріяла, ніколи було. Їй треба було вчитися, щоб дядько залишався задоволеним і не намагався видати заміж за чергового друга. З першим племінницю він познайомив, коли їй ледве виповнилося тринадцять років. Неприємний погляд старого збоченця, його рука, що погладжувала передпліччя і монолог про те, що така красуня може стати останньою насолодою його життя, досі в кошмарах сняться. Ліїн тоді врятували якісь боги. Вони прислали магиню. Вона була немолода, але вміла співчувати дівчатам, котрі плачуть у парку на лавці, і бачити сплячий у них дар. Жінка посиділа трохи поряд, а потім, ні про що не питаючи, порадила піти на відбір до школи Мистецтв Духа. І Ліїн пішла, сподіваючись на диво, яке її не обдурило.

— Лінка! Дивись!

Ліїн подивилася. Ну, так, гарний хлопець. Широкоплечий, ніби не маг, а воїн, довге світле волосся недбало зв'язане в хвіст на потилиці, обличчя смагляве, пропорційне, а очі світяться синьовою. Через ці очі дівчата й мліли.

Якби Ліїн вміла закохуватися, вона напевно не встояла б. А так, гарний і гарний, не картину ж із нього писати.

— Лінка, про що ти взагалі думаєш? Я тобі такого парубка привела. Він сам до тебе йшов, просто не знав, де шукати. Ти йому подобаєшся.

— Да? — відсторонено озвалася Ліїн.

Ну, що подобається, не дивно. Вона теж гарна, схожа на маму. Тільки мамі ця краса щастя не принесла. Віддали заміж того, хто більше заплатив. І дівчину, мініатюрну, як фея, і, як та ж фея, закохану в широкі простори, замкнули в кам'яному замку. Зрідка вивозячи до міста, щоб похвалитися. І вона плакала, і робила дурниці, і втекти намагалася з кимось, зводила з розуму себе та батька, поки одного разу не захворіла і тихо зів'яла. Батько Ліїн її по-своєму любив, наскільки взагалі умів любити, а коли померла, почав проклинати. І Ліїн тоді від нього ховалася, а він знаходив, тягнув до дзеркала і змушував дивитися.

Ось ці очі, світло-коричневі, майже жовті, як дешевий камінь. Ось ці щоки, надто смагляві для справжньої елана, вони видають домішку чи крові південних завойовників, чи слуги, котрого пускали до ліжка господині. Ось цей ніс, не породистий, надто тонке перенісся і кінчик піднято. Ось ці губи, пухкі, як у портової повії, предків котрої рабами привезли з варварських степів. Ось підборіддя, недостатньо витончене, майже як у чоловіка. Дешевка. Підробка, продана як коштовність.

Ліїн тоді майже розучилася плакати. Бо сльози ще більше злили батька. І вона навіть зраділа, коли він звалився з коня і проломив голову до смерті.

А потім у її житті з'явився дядько, який був набагато кращим, ніж батько. Але з одним недоліком. Він хотів видати племінницю заміж за рівню, її чоловіком мав бути не менше, ніж прим, чиї предки були правителями земель, котрі добровільно пішли під руку імператора. Ось тільки прими або були всі заручені, або одружені, або вдівці не першої свіжості. Втім, останні не відмовлялися, на жаль.

— Лінка, прокинься!

Ане смикнула подругу за пасмо і штовхнула в обійми хлопця, що стояв поруч. А потім помилувалась справою рук своїх. Вони разом мали гарний вигляд — світловолосий принц зими і темноволоса крижана принцеса. Щастя їм і кохання. Якщо ця дурепа вириватися не буде.

Ліїн засмучувати її не стала. Спочатку напружено стояла, потім Валад здогадався її відпустити і вибачитися. Крижаній принцесі таке подобалося, тож може в них щось і вийде.

Почуватися феєю кохання Ане дуже подобалося. Хоч на чуже щастя подивиться, коли зі своїм не щастить.

***

Чому Ліїн пішла гуляти з відомим серцеїдом, який незрозуміло навіщо заявився до школи на свято випускників, вона сама не знала. Може, сподобалося відчувати себе поруч із чоловіком. Саме з чоловіком, а не старезним збоченцем, з якого сиплеться пилюка, зате є золото, щоб оплатити лікарські зілля. А може, й на неї подіяли сині очі. Хто знає?

Але пішла.

І потім знову пішла.

І за день.

І за тиждень.

І за два місяці.

І поступово вона до нього звикла, почала довіряти, у грудях оселилося тепле почуття, а по руці бігали мурашки від одного його дотику.

І коли він запросив її до себе додому, вона чесно вдала, що не розуміє навіщо. Але плащ із глибоким капюшоном одягла. Мало які у нього сусіди. Валад жив у купленому батьком будинку на спільній вулиці. Там будинки буквально тиснулися один до одного, а заводити слуг було не прийнято, максимум немолода жінка, що приходить прибратися і наготувати домашньої їжі.

І обручку прийняла, запевнивши клятву у храмі богині-райдуги.

А потім світ змінився.

Або не так. Світ не змінювався, просто вони до того моменту не бачили його зворотного боку. Це наче монетка перекинулася. Ось ще мить тому вони бачили м'який профіль бабусі нинішнього імператора, а тепер на них дивиться дракон із короною на голові. Зло дивиться, і ікла скалив.