Глава 50

В руці Мартіна блиснув ніж. Він замахнувся та кинув його. Лезо противно дзенькнуло, коли вдарилося об примарну фігуру чаклуна, різко відлетіло в стелю. В мене сіпнулось око. Я спробував заговорити:

— Не… йди. Там… Портал. Канітар. В інший світ… Не вмер… Його дух там…

Через розірваний рот я намагався пояснити Мартіну, однак слова губилися в крові. Він дивився то на мене, то на блакитне тіло Канітара. На мить — завагався.

— Ти його дійсно вбити хотів? — прохрипів мій опонент та зробив важкий обережний крок. Я напружився увесь, підняв лезо клинка. Не вірив, що зможу пережити ще один раунд цього бою.

Не розумів, як він ще може стояти на ногах та рухати язиком.

— Так. Він щез… У портал він…

Легені стиснуло і я закашлявся. Похитуючись Мартін робив повільні кроки до конструкції. З його плеча продовжувало текти червоне.

— Чого не добив мене?

Я намагаюся розгледіти в очах побратима щось, проте не можу. Мені заважають власні сльози.

— Мартіне…

Не можу більше говорити. А він повторює:

— Чого не добив?!

Йому соромно. Мабуть, в уяві Мартіна тільки два завершення нашого поєдинку могли бути. Або трагічна погибель героя, або героїчне убивство мене.

І Кеїші.

Вийшло по-іншому.

— Ти… Ти стікаєш… Дай… поможу… І потім…

Я намагаюся дотягнутися до своєї сумки-наплічника та не відводжу погляд від побратима. Мартін заперечливо хитає головою. Він підходить до Канітара. Оглядає його, однак торкнутися не наважується.

— Портал, кажеш?

— Ага…

Сильне тіло Мартіна дрижить, сам він ледь стоїть. Я це бачу. Він не наближається до мене, не чіпає образ Канітара. Думає. Опустив булаву. Сил залишилось всього на кілька рухів, а далі він просто впаде.

— І для чого це все, Флоріане? Чого ти?

Мовчу мить. Розумію, про що Мартін. Знаю, що не прийме сказане. Втім… Не хочу більше вдавати. Брехати.

— Я люблю… її. Не хочу більше… такого життя. З мене досить… Канітар пішов… Завалити будинок… І все.

Мартін видихає, а з його носа розлітаються темні краплі. Мені паморочиться в голові знову. Ноги підкошуються. Це триває вічність.

— Сволота ти, посланець. Продав нас усіх. Кацу убив. Нагадай, за що?

Я розумію. Я не маю ні сил, ні бажання виправдовуватися.

— Ти давно… ж знаєш… Артефакт…

— Пішов ти, — грубо обірвав мене Мартін. Цього разу — значно тихіше. Вимовляв кожен звук він важко, я чув, як мій супротивним ковтає власну кров, а я його низький голос перетворюється на шипіння.

Портал знову заблимав світлом, всередині нього закружляли чорні вогники, наче приманюючи до себе.

 — Бачу… за чаклуном не поспішаєш?

Я заперечливо хитаю головою. Все ж опираюся на ногу та роблю майже непомітний крок вперед, сильніше стискаю руків’я зброї. Клинок зрадницьки тремтить.

— Ні, Мартіне.

Або він кидається в останню атаку і ми обоє гинемо… Або…

Мартін розвернувся до проходу до інших світів, не відводячи погляду від мене. Його розтрощене обличчя склалося у щось схоже на усмішку. Повну втоми, презирства. Приниження… Та… ще чогось. Що дуже віддалено нагадувало розуміння. Дуже й дуже.

— Милосердний ти наш… воїне світла. Не маєш ти достоїнства бійця… справи до кінця доводити.

В ньому говорить образа. Мартін підійняв свою булаву, перехопивши зручніше. Похрускуючи бронею, зробив кілька надзвичайно натужих рухів назустріч світло-синьому світлу. Його почало заносити сильніше. Мартін падав.

Це падіння розчинилося у блакитному світлі, коли портал поглинув у себе покалічене тіло чоловіка.

Запульсувало, забриніло.

А обличчя Дієро Канітара, що застигло у вічній муці, здається підморгнуло мені.

В моїй душі пролунала думка, від якої стало страшно, але й тепло водночас. Нехай зі світом буде, що хоче, нехай Канітар повертається. Загрожує Ордену. Портали — річ нестабільна…

Я свій борг сплатив.

Кожен нехай сам вирішує.

В цьому Кацу був правий.

В цьому був правий Канітар.

Я знову зустрів жінку, яка дозволила мені відчути себе живим. І більше я це відчуття втрачати не хочу.

* * *
 

Те, що підземелля забиралися завалити до чортової матері, я зрозумів ще як тільки повернувся сюди. І це правильне рішення. Портал — все ще відкритий. Декілька бочок — вже прямо в печері. Залишилося обережно притягнути одну з них до кімнати з порталом. Нехай вибухова хвиля знесе все, поховає під землею. Щоб назад з нього нічого більше не вилізало. Ні Дієро Канітар, ні… Те, у що перетвориться Мартін… Якщо він житиме…

Портал завалить — тіло мага більш не буде захищеним. Воно перетвориться в розтовчену пляму з решток, як і повинно бути. Тепер я знав це.

Кров поки спинилася. Я спорожнив усі пляшечки, які в мене були; кілька годин, і я впаду. Можливо — назавжди. Я тягнув, штовхав бочку як міг, навалюючись на неї боком. Права рука ще підкорялась мені, рани не відкривалися знову. Я знав, що бочка не займеться сама по собі, не вибухне в мене біля обличчя. Це добре.

Декілька повільних хвилин, і вибухівка стоїть прямо біля завмерлого чаклуна та портала, що продовжує світити блакиттю. Добре, що вибухівка була близько. Я б не зміг інакше.

Далі я виліз із цих підземелля, повернувся назад до будинку.

Підйом сходами важко давався. Довелося повзти.

Ще недавно я тягнув тут чужі тіла.

Правицею, що ніяк не заспокоювалася та заходилася сильніше в тремтінні, я дістав коробку сірників.

— Давно, давно тебе потрібно було спалити, — тихо звернувся я до будинку з оранжереєю в підвалі та глянув на одну з бочок. — То гори тепер по-справжньому.

* * *
 

Я думаю, вибух чули навіть у столиці. Задрижало під ногами, небо наповнило червоне сяйво. Затріщала пожежа.

Я відступав у пітьму, стискаючи клинок у руці. Люди Філнара, гвардія, місцеві головорізи… До біса їх. Для мене історію з чаклуном та Тіньовим містом завершено.