Глава 49

Партія розпочалась. Я посунув центрального пішака на дві клітинки вперед, Канітар відповів тим же. Я взявся за правого коня і продовжив бесіду:

— І що це було зі мною? Ти намагався пробитися до моєї голови?

— Намагався, — легко погодився чаклун і захистив свого пішака чорним конем. — Я майже без сил. Не зміг. А ще я помітив на тобі магічний захист. Цікаво, цей твій побратим теж з камінцями… Примітив… І давно Орден користується послугами чарівників, м?

— Це мені людина подарувала, якій я небайдужий.

— Мила історія.

Ми продовжили грати. Позиція поки складалась цілком рівна, ми вивели своїх слонів та розігрували зараз класичний варіант телланської партії.

Я спіймав себе на тому, що не пам’ятаю, що я роблю у цій кімнаті, та й взагалі думки плутаються, заважають одна одній. І ці хмарки з марева довкола…

— А він тут довго вештався. Друг твій. Не розгледів стіну.

— Ми не друзі, — бездумно поправляю я співрозмовника. І усвідомлюю, що переді мною Дієро Канітар, покидьок, якого я розшукую. А ще… десь позаду лежить побратим. Він наніс мені багато травм. Але яких? І за що? За Кацу все ще злобу тримає, ага.

Далі мислення припинилося. Перед очима все пливло і хиталося, у вухах дзвеніло. Однак шахівницю я бачив добре. Вся моя увага на фігурах.

— Я все розмірковував, хто ти, який ти? Пес Ордену… Зайшов далі, ніж всі інші. Бачиш, довелося нам познайомитися більш тісно, ніж ми обидва того б хотіли.

— Не думаю, що мені таке знайомство потрібне. Врешті — я засадив тобі клинок прямо під ребра. Як ти вижив?

Я здогадувався, що чаклун скаже щось про магію, або взагалі не відповість. Канітар замислився. Наш дебют плавно перейшов до середини партії, я пішов у напад. Почав атакувати центр, розміняв пішаків. Чорний кінь напав на мого слона, і тепер я думав, що робити далі. Досить різкий початок. Мені подобалось грати плавніше.

— Я ще не вижив. Рана глибока — помираю. Мушу визнати, це найбільш успішний замах Ордену, що я бачив на своєму віці. Як ви вийшли на мою групу?

— Ніхто й не виходив. Ми всі вважали, що ти давно покійний. У Джитт-Іларі я був зовсім в іншій справі. Випадково тебе побачив — і впізнав одразу.

— Ага. Зараз спробую прочитати, що там у тебе. Отже... Ти — посланець. Воно зрозуміло. Твоїх братів я давно не бачив. Ваші настоятелі перестали робити ставку на тихих убивць?

— Заткнись та грай. Нічого ти не прочитаєш, Канітаре. Скоро тобі кінець.

— Так от, ти мав послання доставити одній кучерявій панночці, дочці твого майстра. Як його там? А, Джереом. Цікаво… І що в результаті? Пошкодував дівицю, та ще й переспав з нею. Замислювався про причини своїх вчинків? Аналізував себе коли-небудь?

Я завмер з білопольним слоном у своїй руці. Потрібно було або йти на активний розмін, після якого позиція по центру дошки різко загостриться, або переходити до більш щільної оборони. Хотілося розвивати другий варіант.

— Як ти це знаєш? — ошелешено спитав я у чаклуна.

Мені б зробити всього декілька різких рухів, дотягнутися до старечої шиї — і все. Однак щось заважало. Я не міг рухатися як раніше, перебував наче під дією дурману. Чомусь відгукнулася болем ліва рука.

До цього я щось пив. Що саме?

— Ти тепер теж про мене багато знаєш. Не второпав ще? Нас пов’язує певний момент. І я не про шахову партію.

Дієро Канітар торкнувся своєї лисої скроні вказівним пальцем. Він зробив свій погляд пильним та колючим, коли я все ж пішов на активний розмін. Його ферзь стрімко вривався до поля бою. Становив пряму загрозу моїм фігурам та королю. Один невірний хід — і мене чекатиме розплата.

Я зрозумів, про що він каже. Дієро Канітар помирає, і йому геть не вистачає потужності. Колосальну кількість магічної енергії він витратив на те, щоб просто доповзти сюди та не померти від внутрішньої кровотечі. І відкрити портал. Майже цілу ніч до того, як ми зі степовиками увірвалися до будинку, чаклун медитував, що теж відняло сили.

Залишки магії тепер він вклав у свою останню ментальну атаку. Хотів прорватися до моєї свідомості, підкорити волю, а не вдалося. Відчайдушна спроба вчинити останню підлість та заволодіти тілом перетворилась у жорстке протистояння двох розумів. Мене захистив амулет Констанції, а ще — тренована самосвідомість.

Зміг я втримати свою персону, не розлетівся на шматки.

Від зіткнення постраждав і сам Канітар. Так наші розуми й зустрілися. Під час зіткнення — стався відблиск. У ньому ми на одну непомітну, однак разом з цим дуже довгу мить, змогли побачити один одного. Такими, якими були насправді. Зі всіма намірами, страхами, мріями та бажаннями.

— Ну от, зрозумів, про що я? — хитро примружився Канітар.

Я зробив рокировку, сховавши короля. Практиканту важко було посміхатися, але він все робив для того, щоб на його мерзенному обличчі з’являлась то зверхність, то насмішка. Я фізично відчував, як у мене руки чешуться припинити його паскудне існування.

— Висока концентрація магії у цій кімнаті, твоє заклинання і оберіг, що був у мене на шиї. Твоя атака виявилась надто слабкою та вдарилась об мій бар’єр. Наші розуми швидко об’єднались. Далі розлетілись. І що тепер?

— Нічого тепер. Ти вдало захистився, вважай, що ти щасливчик.

— Хто б це казав…

Я вивів ферзя, однак ініціатива зараз була за чорними. Потрібно наздоганяти.

Мені привиділося, як важко поранений чарівник ховається за стіною у підвалі та починає повзти сюди. Кров стрімко покидає його тіло, в очах темніє. Життя закінчується, і розуміння цього примушує серце битися ще дужче.

— Я доб'ю тебе, суко. Заколю як свиню. Я знаю, ти чуєш.

А це мій голос. Чути себе через стіну, через чужі вуха, чужий розум — незвично.

Ні, смерть не може забрати його прямо зараз! Ще стільки всього потрібно зробити! І тільки надзусилля волі Канітара допомагає йому подолати весь шлях до таємної кімнати. Про це приміщення не знали навіть його учні. Він багато розповідав їм про портали, він і волів би з допомогою їх здібностей відкривати їх. Але подавав чаклун всю інформацію маленькими клаптиками.