Глава 48

Знову спалахнуло світло його камінь, однак я не бачив деталей. Весь світ звузився до відблиску на лезах зброї Мартіна. Він тримав мене на дистанції. Не підпускав мечем. Я — підбирався ближче.

Червону нитку перерізав швидко, щоб не заплутуватися в ній.

Мені вистачило сил на стрибок. Лезо виставлене прямо на мене, зроблю невірний рух — меч розпоре мені живота.

Лезо меча побратима торкається мого плеча, назустріч вже летить танто. Лівою я б’ю у відповідь — сенікарійський клинок відводить в сторону. Кинджалом у правій руці я влучаю в його плече.

Раз. Два.

Після другого удару лезо застрягло в тілі, і Мартін застогнав. Злісно.

Моя ліва слухалася погано, проте я ще зміг зацідити йому в носа. Криво, болісно це вийшло для мене ж.

Мартін похитнувся, однак залишився на ногах. Він раптом викинув меча. Вільною рукою перехопив мою ліву кисть. Руків’я мого клинка тремтіло в його плечі, звідти виштовхувалася темна кров.

Він вивертає мені руку швидше, ніж я встигаю вивільнитися.

Хруснуло.

Я кричу, а Мартін викручує мій суглоб сильніше. Оголив зуби.

Я ще намагаюсь втягнути живіт, щоб танто пройшов повз. Правицею забиваю другий клинок Мартіну в груди.

В голові дзвенить, я більше не чую ні його, ні себе. Моя рука нагадує ламану гілку, вона більше не належить мені. Каміння світили все більш тьмяно, пульсували. Туман розсіювався. Залишився лишень несамовитий біль. Лишень мої пальці на здоровій руці, що втиснулися йому в обличчя.

— Ааарррррр!!!

Кістки на обличчі Мартіна ламалися під моїм натиском, пальці провалювалися у його м’ясо. Різкий запах крові заповнив собою все. Я відчув, що зараз отримаю лезом по шиї — викинув уперед скалічену неслухняну руку. Як щит.

Танто Мартіна відтяло мені два пальці. Це я збагну значно пізніше, а в момент удару — просто наче холодним ковзнуло.

Гарячий липкий потік з моєї кисті вдарив мені прямо в обличчя.

Я заношу правий боковий прямо в його поламану морду. Під кісточками відчуваю, як ще більше трощиться чужа плоть.

Мартін гарчить і не думає падати. А я відштовхуюся та нарешті валю його на землю. Правою витягнув з його грудей клинок та вибив танто геть. Стиснув долоню в кулак. Вдарив.

До лівої хтось наче приклав розпалене залізо.

Не можна зупинятись. Треба далі.

І ще удар. Я вклав у нього залишки сил, усю злість, на яку був тепер здатен. Сльози змішувалися з кров’ю, мене заливало.

Ось тепер і заспокоїмо тебе, хрестоносець довбанутий. Давно пора!

Правий кулак болить. Я згинаю руку в лікті, б’ю Мартіна, як можу. Побратим хапає мене за комір, як тільки я наблизився. Тягне до себе з такою силою, що я не можу опиратися.

Він нічого не говорить. Лупить у вухо. Перед очима в мене вибухає світ на тисячу гарячих уламків. Стогну.

Побратим перетискає мені шию. Замикає на собі в смертельних обіймах. Я слабо впираюся ногамив землю. Витягуюся трохи вбік.

І взгризаюся в його долоню, що виринає з під броні.

— Ааааааа!!!!

Рука його тверда, жорстка. У цьому кошмарному безладі встигаю помітити перстень Кацу, який я не бачив вже багато років.

Той самий, що я приніс в Орден, коли…

Мартін прийшов на смерть. Мою, його власну. Йому вже не важливо. Я прогризав далі його шкіру, хруснули зв’язки між пальцями.

Мені здалося, що так я зламаю собі решту зубів. Супротивник ослабив хват. Моє зшите обличчя остаточно лускає від напруги.

Переходжу на крик, захлинаюся. Відштовхуюся, вивільняюся. Двічі вбиваю свій цілий кулак в те місиво, що колись було лицем. Кожен удар правою — тертя зламаної кістки зліва. І біль.

Дихання закінчилося. Кров у роті. Я зупиняюся. Мене трясе. Мартін більше не опирається. Кров булькотить в його горлі. Здіймаються легені. Живий. Я — мерзну.

З останніх сил витягую другий клинок з чужого плеча. Не прислухаюся до спотвореного голосу побратима. А каміння Мартіна остаточно гаснуть.

* * *
 

Захлинаюсь. Заливаю в себе настоянку. Від гіркоти шлунок крутить. Блюю. Примушую себе все ж випити те, що в баночці. Все роблю наосліп.

Загострені зубці на танто. Або отрута. Бо болить. Страшенно.

Зараз подіє мікстура. Зараз.

Хитаючись, я доповз до свого каганця. Згадав про срані камінці, повернувся до Мартіна. Ризикував. Побратим міг щось зробити. Підсмажити нас обох, наприклад.

Віддер я мішечок з оберегами. І кинув його далеко як міг.

Потім всівся на мокрий ґрунт у вузькому тунелі. Витягнув спеціальний порошок, щоб кров спинити. Половину розсипав. Однак рану на руці все ж припік.

Тремтячою рукою обмацав живіт. Там теж все залив спиртом. Слава Богу, неглибоко.

Лице обробив. Найбільше нили місця, де раніше були зуби.

Ліва рука — знищена. Кров не йде більше. Добре.

Не рухається. Погано. Клинки зі мною. У крові всі. Один ховаю назад до піхов. Лиш на правицю надія. Мартін лежить непорушно. Але живе.

Він не встане так просто.

Треба. Продовжити. Відкрити стіну…

Знову зосередитися на кам’яній породі важко. Хвилин десять проходить. Настоянка нарешті діє. Тіло задеревіло, я більше не відчував болю. Зовсім.

Можливо, я помер?..

Не думати про смерть. Про Орден. Про Мартіна.

Закривавлена правиця натискає. Знову клацає в стіні. Вона не розсунулася. Не зникла. Проте я відчув потік холоду. Стіна тепер — просто ілюзія.

Підіймаюся. Витираю лезо об себе. Впевнено роблю крок уперед — в стіну. Спершу тверда поверхня не пропускає. Я вперся плечем. Всією вагою.

І пройшов.

Відразу опинився в освітленій кімнаті. Посеред неї — щось блакитне. Я тільки встиг це відмітити. Як раптом каганець погас.

Дихання сперло. Нічого не бачу, не чую. Вибухнула голова. Більше не було ні мене, ні цього світу, ні мене в ньому.

Запекло на шиї так, що перебило дію мікстури. Там, де висів амулет Констанції.