Глава 47

Я ухилився від палиці та продовжував зміщуватися. У такій ситуації якщо зостановишся — затиснуть та заб’ють. Потвори хрюкали та утробно гарчали. Зовсім озвірілі, чи то свині, чи величезні тхори. Відбиватися доводилося майже в цілковитій темряві, і на мить мені згадалося протистояння з учнем Канітара, котрий переслідував мене в джунглях, а потім у печерах.

Одному з нападників я відсік половину голови. Його туша впала мені під ноги, і тоді інші потвори кинулися на мене з вереском, повним люті та відчаю.

Я наніс декілька різких ударів у різні боки до того, як щось боляче ткнуло мені праве стегно. Перед очима — яскравий спалах. Втрачаю рівновагу, але не падаю. Змістився знову, щоб не забили в кут.

Хрюкання та зойкання з усіх боків, я не міг визначити, скільки розлючених тварюк навколо мене.

Ще рух, ухилення, удар — і я ледь не налетів на невидиму пастку чаклуна. Я добре пам’ятав, де вона, міг вирахувати по тому, де стояв каганець. На щастя, масляна лампа все ще була цілою.

Виродок із перекошеною мордою, на якій я встиг розгледіти великий кривий ніс та здоровенні ікла, раптом виник у тьмяному світлі каганця. На худих, гострих плечах істоти я помітив обноски, що колись були чимось схожим на шкіряну броню. Я підпустив його трохи ближче — і в останній момент провалив собі за спину. Прямісінько в пастку. Повітря одразу наповнив важкий гул, а мене вдарило теплом у спину. Відштовхнувшись ногами, я стрибнув у протилежний від магічної пастки бік, сильно вдаривши плечем одного з нападників.

Невидима сила підняла нещасливого монстра. Блідо-сіре тіло спалахнуло. Виродок продовжував гарчати, видавати звуки, які, ймовірно, щось означали для його родичів. Печера на декілька секунд наповнилася яскраво-зеленим світлом, а далі згорблену плоть щось переламало та сплюснуло, наче під вагою тисячі кілограмів.

І знову стало темно. Залишилась тільки лампа.

Все це супроводжувалося невпинним криком інших. Вони відволіклися на смертельне видовище — а я не став гаяти час. Мені вистачило тих секунд, коли підземелля було наповнене яскравим світлом, щоб нанести ще пів десятка колотих та різаних ударів.

Достатньо влучних, щоб ще більше смердючої крові пролилося на землю, а декілька незграбних тіл — впало. Їхні передпліччя та шматки ніг розліталися печерою, мокре й липке падало мені на руки.

А далі монстри почали бігти геть. У тих позойкуваннях я вже не розрізняв загрози чи агресії. Тільки жах.

Шлоп-шлоп-шлоп. Кроки віддалялися. Це лунало з усіх боків одночасно. Поховалися назад. Затихло все. Я знову опинився сам на сам із підземеллями. Так, наче й не було бою.

Опускаю меч. Підніс лампу до ноги, щоб роздивитися місце удару. Подряпина. Синець буде. Крові немає.

Я наблизився туди, де спрацювала пастка. Світло від вогню повільно опустилося на залишки істоти. Вціліла частина тулуба та шматок обличчя — і цього було достатньо, щоб зрозуміти, що це далеко не людина була і не дикий звір.

Пастка більше не активна. Мертві чудиська нагадували гоблінів — нерозумних дикунів із давніх легенд. От тільки шкіра у тих була зеленою, як кажуть легенди. У цих же підземних виродків все тіло сіре, тільки блакитні вени випинають з під шкіри.

Гобліни колись жили поряд із людьми, створювали племена. Потім їх, правда, винищили древні орки… А ті зелені, що залишились — ховалися хто куди, до найтемніших підземель, де їх не знайдуть. Отже, не всі гобліни згинули в історії. Якщо це дійсно був якийсь їхній різновид. Тому що окремі ікла у мерців були розміром, як вказівний палець.

А от що ще цікавого я помітив — саморобне намисто, що тепер лежало поряд із мертвим чудовиськом. Нитка темного кольору, на яку ці дикуни вселили дві пари людських вух. Я підніс лампу ближче та придивився.

— Твою ж!..

Ну так, справді вуха. Трофеї? Можливо. Увагу мою привернуло те, що вуха зовсім свіжі. На краях смаглявої шкіри їхніх власників запеклася кров. І це кров саме людей, а не підземних гоблінів. Тому що всередині потвор текло щось значно темніше та більш густе. Темно-бурі плями тепер розтікалися в мене під ногами, я сам практично весь був у цій гнилі.

Відрізані вуха нагадали мені про те, що я не перша людина, котра спускається до катакомб у пошуках Дієро Канітара.

Ну й гидота. Мені ніколи не подобалися всі ці знущання над переможеним супротивником.

Я оглянув себе у світлі лампи — порядок. Цупка червона нитка все ще прикріплена до пояса.

Хлюп. Цок. Тррр!

Щось застрекотіло під ногами, а потім глухо вдарилось. Я аж легкий поштовх відчув. Катакомби виводили мене з рівноваги дедалі сильніше — вони несли в собі загрозу.

Раптом виродки захочуть взяти реванш? Або щось страшніше з пітьми вилізе?..

Не роздумуючи довго, я все ж вирішив дослідити тунель, що починався одразу за пасткою. Скоріш за все, вона стояла там не просто так.

* * *

Невідомість завжди лякає найбільше. Я завертав до нових тунелів, доходив до нових перехресть — і нічого нового для себе не бачив. Щосили вдивлявся у стіни, в землю, а коли стеля знову починала «спускатися» — обмацував її руками.

Підземні шляхи то звужувалися так, що я ледь пролазив, то знову й знову виводили до повністю відкритого простору, де, здавалося, верху немає взагалі.

Мабуть, щось схоже переживають ті, кого я вистежував протягом життя. Дезорієнтація.

Знову чужий погляд змушує мене зупинятися, різко змінювати напрям. Завмирати зі зброєю в руках. Ні, це вже були не монстри з іклами. Щось гірше. Мені не здавалося.

З’явилася велика спокуса перерізати нитку, проте я й так розумів, що є зручною ціллю зараз для того, хто дивиться з мороку.

Той, хто в темряві — чогось хоче, інакше б вже напав. Слідкує.

Крокуючи вперед, я постійно перевіряв нитку та озирався.

Ще в декількох місцях виявив магічні пастки. Чотири з них були видимі для ока та ледь сяяли примарним світлом. Ще дві — теж невидимі. Я знешкодив обидві, щоб пройти далі вглиб.