Глава 46

Я опинився сам на сам із підземеллям. Тепер я міг чути тільки кроки власних чобіт, що де-не-де супроводжувалися відлунням. Увесь світ: Орден, монастир, Вороний Прихисток — усе це залишилося десь зверху.

Я йшов за кривавим слідом, що тягнувся землею, тобто робив саме те, що потрібно було зробити давно.

Було б розумно віднайти інший вхід до катакомб, не повертатися знову до Тіньового міста. Я впевнений, що, наприклад, недалеко від гроту, через який я входив до Джитт-Ілару, повинен бути один із входів під землю. Проте я вирішив діяти напряму, щоб не заблукати, а відразу натрапити на сховок Канітара. Тому до катакомб я увійшов через той самий будинок біля східної стіни.

Похмура вітряна ніч без опадів ховала мене — я тихо дістався до оселі чаклуна з його послідовниками. Очікував побачити охорону, про те це місце, вочевидь, вже всі покинули.

Ні побратимів, ні гвардійців, нікого. Хоча, наприклад, той ділок, котрому чаклун промив мізки свого часу, теж міг найняти когось… Дивно.

Пастка. Подивимось.

Якби помітив когось — мабуть, шукав би інший вхід. Я все ще не хотів битися зі своїми, тому навіть найменший ризик бути поміченим мені не підходив.

Я крокував вологою травою, що навіть не встигала висихати від постійних опадів, та все озирався. Нервував.

Ось у цих кущах не так давно ми вчотирьох готувалися до нападу. А он там ще досі стоїть відро біля криниці… Усе відбулося наче вчора.

Двері чорного ходу так і залишилися відчиненими. Дивно, що ніхто не наважився обікрасти дім — видно, те, що тут відбулося, викликало страх навіть у найбільш відморожених авантюристів.

Коли я увійшов до будинку та обережно причинив за собою двері, відчув себе незатишно. Темна ніч, темне місце… Я не вірив у живих мерців, не боявся помсти тих, кого ще недавно зносив сходами донизу.

Тіл у підвалі з оранжереєю більше не було, а стіну, за якою сховався тоді чаклун, розвалили. За рослинами ніхто не доглядав, проте вони жили. Квіти розцвітали, наповнювали простір своїм ароматом.

А також з’явилися бочки. Я обережно підійшов, придивився — вибухівка. Отже, побратими тут попрацювали, обшукали все, відвідали підземелля. Нічого не знайшли й тепер вирішили поховати це місце під завалами.

Якщо й хтось запалював тут світло після мого візиту, то тепер все давно погасло. У підвалі я нарешті дістав масляну лампу. Все робив вкрай обережно, намагався триматися подалі від бочок.

Залишили все як на сцені театру. Чекають мене?

Нічого та нікого. Морок. Тихо потріскують товсті стебла окремих квітів.

Отже, ось тут була бісова стіна. Тепер її немає, лишень розбите каміння. Я озирнувся декілька разів, бо відчував погане. Наче дивився хтось із теміні. Супроводжував кожен крок.

«Місце смерті» — подумалось мені. Відганяючи дурні переживання, я ступив усередину провалу, що тепер був на місці входу до печер.

На скільки ж кілометрів тягнулися тунелі? Хто та як їх створив? Схожі підземелля зустрілися мені колись під Латтхорном, та ще в деяких місцях. Але за розміром та, вочевидь, глибиною, ці печери були набагато обширнішими. Цікава річ, але за стільки років доля жодного разу не заводила мене до катакомб під Джитт-Іларом.

Я крокував, намагаючись не здіймати зайвого шуму, та дивився під ноги. Шлях освітлював каганцем. Я відразу вийшов на «кладовище» де хтось прикопав мертвих практикантів.

Посвітив на ями. Порахував їх. Могили було засипано незграбно — я згадав, що Філнар їх відкопував зі слів Хотча.

Далі тиша поволі розсмоктувалася, і почали з’являтися інші звуки — протяжно завивав вітер десь у нутрощах землі, капала вода.

Кап, кап, цок.

Хлюп.

Пасмо давно засохлої крові все тягнулося вперед. Скільки ж її витекло зі старечого тіла чарівника?

В мене зажевріла думка, що ще трохи — і я наткнуся на мертвого Канітара. Але внутрішнє чуття підказувало, що цього не станеться. Так воно і вийшло — кривавий слід обривався в нікуди в одному з тунелів.

Зараз я бачив перед собою рівно те, що недавно бачив тут Мартін та інші.

Завило голосніше. З темних глибин підземелля повіяло холодом та вологою. Я зупинився на місці, де зникав слід, та присів, поклавши на землю масляну лампу. Озирався все частіше, тому що незрозуміла паніка почала викручувати мені дух.

Та що ж таке! Немає тут нікого. Я — сам. Напали б уже, якби хотіли. То що ще може бути? Хтось із практикантів вижив та слідкує? Чия засідка?

Прислухаюся до того, що відбувається навколо і до себе. Дістав меч із піхов.

Ні, люди не зникають у нікуди. Щось відбулося тут, зовсім поряд. Дієро Канітар скористався магією та перемістив тіло? Можливо. А чому тоді він зайшов так далеко, щоб це зробити? Чому не скористався магією одразу, як тільки сховався за стіною? Отже, не зміг.

А тут — зміг? Щось є у цьому місці?

Що?

Адже яким би сильним практикантом не був Дієро Канітар, а коли тобі пробивають печінку, то сили чаклувати залишають твоє тіло разом із життям.

Я завмер і думав, намагаючись не звертати уваги на різні звуки, що лунали тепер то десь зверху, то збоку.

Чужі очі під землею були. Я заспокоїв себе: це просто неприємне, гнітюче місце, що живе своїм життям. Темні вузькі підземелля. Давно просто я не ходив у схожих… Та й пережив немало останнім часом. Не розслабився як слід.

Припустімо, Дієро Канітар зумів підтримати життя в тілі, поки діставався сюди. Це важко уявити, якщо опиратися на ті знання, які я маю стосовно магії зцілення, але нехай. Він втрачав багато крові і не зупинявся, бо темно-червоний слід не переривається та йде плавно. Тобто, старий цілеспрямовано повз саме сюди. Я торкнувся засохлої крові кінчиком пальця. Потім уважно роздивився те місце, де слід обривався.

Просто земля. Сподіватися, що я виявлю відбитки від чужого взуття теж не доводилося — ґрунт хоч і не був сухим, а підошви на ньому не відбивалися.