Глава 45

Філнар не очікував прибуття побратима. Тому, коли той увійшов до кабінету — слідопит здивувався. Він сам зовсім недавно повернувся з Джинпорту, був втомленим з дороги. А кабінет містяни при посаді люб’язно запропонували. Це було правильним рішенням з їхнього боку; тепер Орден триматиме Джитт-Ілар у кулаці.

— Ну привіт, братику по нещастю, — Мартін підійшов та обняв Філнара. — Ти що, бачити мене не радий?

— Привіт. Та радий, звичайно. А ти як тут? На підкріплення нам?

— В якомусь сенсі…

Слідопит спробував розшторити вікна ще ширше, однак тропічна пітьма однаково все довкола перетворювала на сутінки. Мартін сів за стіл, не чекаючи на запрошення до бесіди.

— Пішки, чи як? А голова твоя що?

— З конем я. Конюху віддав поки на збереження. А голова — поки дощі не закінчаться, спокою не буде, сам знаєш. Болить!

Філнара розговорювати не довелося, він сам розповів усе, що тепер знав:

— Ну що тобі сказати… У Джинпорті наш Флоріан був. Ворожка його… Та сама Кеїша, там у борделі трудилася. На Синьому березі. Діловар один, Старший, сам все розповів. Не просто так, звичайно.

— Ще платити цим пройдисвітам… Нирки б йому відбити.

— Ага, відіб’єш ти. А потім вся агентура там під три чорти сиплеться, місцеві ворожими стають. Важко все тепер вибудовувати… Ні, заплатив я. Золотом засипав гада гнилого.

Отже, що виходило? Втікав посланець разом зі своєю чаклункою. Сліди від колісниці серед джунглів губляться, дощ все порозмивав. Тлінника одного допитали, Салкана. Чи родичем він був для Кеїші-ворожки, чи одноплемінником. Щось не поділили вони — віддав сучку Старшому в бордель. Туди і Флоріан прийшов, покалічив чолов’яг. Цікаво, а як він сам на них усіх вийшов?

Ні, не те питання. Флоріан — посланець, він вміє шукати.

Мартін замислився. Боєць пив гарячий чай з лимоном та слухав далі, що говорить Філнар. Пальма за вікном вгиналася від поривів вітру, і щоразу коли її гнуло додолу, чоловік відчував, як у нього в политиці знову зароджується біль. Тихий. Нав’язливий.

— … Коротше, хотіла вона материк залишити. Шукати в Джитт-Іларі нашу парочку складнувато. Навряд чи вони покинули країну. З монастиря лист прийшов — мене назад відкликають, останні дні я тут. Готуватися, мовляв, треба, до великої операції. А що ти скажеш, Мартіне? Ти ж сам звідти щойно.

— Настоятелі мають намір іти слідами чаклуна, це правда. А наш посланець зі своєю чарівницею нікуди не дінуться, поки дощ не закінчиться. Витягнемо.

— Ну так. А… З яким завданням ти прибув зараз? — запитав Філнар та поставив металеву чашку на стіл. Очі в нього злипалися від поганого сну, проте він намагався не показувати цього.

— Крапку прийшов ставити, брате. Зрозумій правильно, не можу про все говорити. Маю особисте доручення. Скажи мені таке, що з підземеллям?

— Кажеш, з особистим дорученням? — з нотками вдаваної образи перепитав слідопит. — Ти не ображайся, але один братик уже доходився з особистими питаннями. Той, кого ми шукаємо зараз.

— Та ні, Філнаре, в мене все простіше. Ще раз мушу підземелля під проклятим домом дослідити.

— Нормально, нормально наші мою працю поважають. Ну, я там зубами вже все вигриз. І ти сам, до речі, теж.

— Думаєш, я з великими радощами прискакав сюди? Ну… Сказано, отже буде зроблено. До того ж, може й Флоріан з’явиться…

— Нащо йому повертатися?

— Канітара не добив. Особистий борг, і так далі.

— Ага. Тільки якщо він разом із ним друзями тепер не став. Та й де там Канітар бути може? Все перерили… Втім… А взагалі, ми завалювати все там будемо на днях. Місту не потрібна ця діра в ніщо біля східної стіни. Вибух, і кінець. Навіть Пилип, власник будинку, не проти, хех. Паршиве місце. Не треба, щоб воно стояло далі. І все, і я спокійно покидаю Місто Тіней. Задовбало воно мене вже.

Мартін вірив. І справді, вже сильно дістав вічний дощ, недобре небо, що притискає зверху. Дістала ця брудна справа.

— Ми б вже це зробили, але Аджар пропав. От пішов зі своїми й зник. Ти якщо туди зібрався, то не прибий ідіота випадково, коли зіткнешся.

— Угу. Філнаре, не підривай дім поки. Дай мені тиждень.

— Ну…

— Я прошу тебе.

Філнар скривився. Було видно, що він тут не бажає залишатися навіть на секунду довше. Його й так дратує очікування Аджара. Хоча, зрозуміло, що той вже не повернеться. Або здох, або спробував утекти від покарання Ордену.

— Хіба до тижня, Мартіне. Далі все повинно бути знищено. Паршиве місце, що може притягувати таких же засранців… Сам розумієш.

— Давай до суботи. Це п’ять діб. Я довершу всі справи.

— Ну… Гаразд.

Мартін усміхнувся одними губами. Філнар на нервах. Гнів та біль відчував за те, що з його малими зробив посланець, із Фенріксом та Захарієм. Гнів безсилий. Слідопит глибоко в душі повинен був знати, що не вистачить йому наснаги вийти на Флоріана самотужки. Чи кінчити його.

Справа його, звичайно, втомила. І помсти слідопит хоче, і битися поривається. Втім — проти наказу настоятелів він не піде.

— Філнаре, а біля тої хати ще є охорона, ти не знімав?

— Сам як мислиш? Звичайно є.

— Нехай менше там «відсвічують». Дамо нашому посланцеві можливість зайти. І ще момент. Якщо до суботи я не вийду на тебе — вали все як і планував.

* * *

Ні, Флоріан не втече просто так, він точно повернеться за Канітаром. Джереом правильно вважав. Тут вже неважливо, чи здох чаклун насправді, чи ні. Посланець не бачив трупа. Мартін на місці посланця теж так би все робив, без сумніву. Одне виховання, як не крути.

Смерть старого практиканта — це про честь та гордощі. Посланець може бути під дурманом, чи в полоні гріховних бажань щодо тієї суки. Однак він все ще залишається вихованцем Ордену.

Таке не змінюється, навіть якщо ти скурвився.

Простір між оберегами стрімко нагрівався і вже почав дрижати. Мартін закашлявся; перед очима все розмилося, втратило насиченість. Суцільна сірь огорнула чоловіка в одному з темних провулків, і він завмер.