Глава 44

Цього села навіть не існувало в роботах серйозних картографів, тому я був певен, що нікому в Ордені не спаде на думку шукати ворогів у себе практично під носом.

Констанції не дуже сподобалось, що це таємне поселення знаходилося біля Мірійського нагір’я. Я ж не міг запропонувати більш спокійного та безпечного місця. Сезон дощів не закінчиться сьогодні-завтра, доведеться в будь-якому випадку десь коротати дні й ночі в очікуванні корабля.

За життя я зустрів немало людей, моя місія посланця носила мене по всьому материку та далеко за його межами. І я, звісно, мав надійні схованки, де в разі чого міг привести себе в порядок. Залікувати рани, перечекати біду чи переслідування. Частина таких укриттів знаходилася далеко від населених пунктів, серед дикої природи. Але були й місця, де проживали інші люди. Село під назвою Вороний Прихисток обережно притулилося до гір — рукою подати, і стіни рідного монастиря покажуться.

Для чого мені укриття так близько біля дому? Скажімо так, доводилося якось переховуватися від групи озброєних та серйозно налаштованих професіоналів, що йшли моїм слідом довго та вперто. Наступали на п’яти, хотіли загнати, як звіра. Тобто — не завжди я був у ролі мисливця, ставалося по-різному. Тому я намагався завчасно подбати про те, щоб у мене був сховок. Де б я не опинився. Одним із таких сховків стало село Вороний Прихисток.

Едвін та Марта трохи постарішали, і це не дивно. Час іде однаково для всіх, а я відвідував село більше шести років тому. Вони вийшли зустрічати мене та Констанцію, коли почули, як лають собаки. А от собак стало більше — значно більше.

— Раді бачити тебе живим! — промовив Едвін та простягнув мені руку. Його погляд ковзнув мені по обличчю, а далі почав вивчати провидицю. Я потиснув широку долоню, привітно усміхнувся.

— І я радий вас бачити цілими й здоровими. Хатинку знайдете для нас, щоб ми зупинилися?

Родина Едвіна — відлюдники. Вони десятиліттями займалися фермерством, самі вирощували овочі, пекли хліб. Продавали молоко та м’ясо для навколишніх поселень, а інколи навіть до великих міст заглядали. За плечима Едвіна — довге й непросте життя. Він віднайшов мир у своїй родині та у веденні господарства. Сімейство не любило чужинців — однак я знав, що мене приймуть.

— А як дівчину звати?

— Кеїша, — приязно відповіла вона. У погляді Едвіна я помітив цікавість. Він намагався зрозуміти щось. Оцінити ситуацію та можливі ризики, які міг принести наш візит.

— Чим допомогти можемо? Їжа, вода?

— Всього потроху, Едвіне. Розмісти нас, будь ласка, а потім я зайду до тебе, та й поговоримо.

Марта, дружина глави поселення, взагалі мало спілкувалась. Вона стояла позаду чоловіка й мовчки дивилася то на мене, то на мою супутницю. І колись вона така ж була — це залишилося незмінним. А от у чорному волоссі Марти з’явилось трохи сивини, щоки стали більш впалими. Едвін нових зморшок назбирав на шкіру, більше втоми з’явилося на обличчі. А так, то це був той самий низенький проворний чоловічок із жилистими руками.

На гавкіт собак посходилась молодь, повибігала надвір дітвора. Все це — внуки Едвіна, діти його дітей, котрі знаходили собі пари та поверталися з ними до батьківського поселення, щоб жити тут разом. Усі одягнуті в просту світлу тканину, усі цікаві до чужинців та недовірливі водночас.

— Сім’я! — підняв голос Едвін, піднявши догори праву руку. Вони завмерли відразу, щоб почути, що скаже старший член родини. — Це наші гості! Вони поживуть тут деякий час. Все добре, вони — свої! Ми приймаємо їх як добрих друзів!

Цікаві порядки у себе ввів тут Едвін. Завжди я дивувався. Ну, добре, що свої, і що можна хоча б говорити при потребі. Хоча, спілкуватися я планував тільки з ним єдиним.

— Розмістимо вас, є будиночок. Пішли, — вже значно тихіше сказав господар, звертаючись до нас. Я глянув на Констанцію — вона мала трохи розгублений вигляд. Я кивнув, мовляв, усе гаразд.

* * *

Нас розмістили у старому домі, де давно ніхто не проживав. Можливо, раніше тут помер хтось із літніх членів сімейства — мене це мало хвилювало. Було тут ліжко та основні зручності, щоб жити. Трохи посуду, трохи меблів... Пилюка, бруд, нестача побутових речей — усе це можна виправити. Було б бажання.

Вони обіцяли годувати нас двічі на день. Показали, де лазня, та розповіли про розпорядок життя в маленькому селі. Едвін поки тримав слово, і це тішило. Я не дарма допоміг його родині колись, не дарма залишив велику купу золота. Якраз під такий випадок це й було зроблено.

Ми помилися, поїли та нарешті перевели подих. І це було прекрасне відчуття — коли я нарешті випустив напругу з легень. Приємне, затишне… І його псувала лиш одна річ: ниючий біль у тілі.

Я нічим це не виказував, але віднедавна мене знову почали боліти рани, отримані в Місті тіней та в джунглях. Коліно теж про себе не дозволяло забути. Пульсувало в роті на місці вибитих зубів…

У мене, звісно, був здогад, що лезо клинка під назвою «Серце» назавжди залишило сліди в моїй плоті. І тепер, так чи інакше, я буду відчувати їх. Як от хворі суглоби люди відчувають на зміну погоди.

На мить мені згадався Хотч і його нещасна нога.

Марта видала нам свіжий одяг, я нарешті міг позбутися тіснуватої броні. Едвін забрав її собі, і нехай. Може, розбере на частини. А виданий нам одяг досить непогано співпав по розміру — тепер я ходив у такій же простій тканині, як і всі тут. Здалеку, мабуть, виглядав як член родини Марти й Едвіна.

— Ти залишишся тут, а я завтра піду зранку. З Едвіном про все домовлюсь. Тобі тут нічого не загрожує. Спокійно пересидиш деякий час. Далі я повернусь.

Констанція мовчки лежала на старому ліжку та дивилась у стелю. Про щось своє думала, мабуть. Ще не до кінця відійшла від пережитого. Не один день вона провела там, за зачиненими дверима темної кімнати. Врешті, з моменту визволення вона й не спала повноцінно.