Глава 43

Ні, вона точно схожа на свого батька. Особливо коли злиться — лінії її обличчя віддалено нагадували старого Джереома. Своїм виразом. Емоцією гніву.

Одна кров.

Я вийшов зі старого будинку, де проживав цей Салкан, та стиснув кулаки. Глибокий вдих носом, повільний видих через рот.

Заспокоїтися.

Раз. Два. Три.

Ми втратили час і привернули увагу місцевих. Хоч на вулиці я не побачив жодної живої душі, все одно був певен — на нас дивляться. Через тьмяні брудні віконця визирають, заглядають крізь кущі, крізь морок неосвітлених провулків.

Краплі дощу ліниво торкаються калюж та мокрих дахів. На порозі сусіднього будинку сидить чорний кіт із хитрими зеленими очима. Десь над головою пролетів птах. Такі спокій і тиша цілком могли в собі приховувати загрозу.

Зараз, коли ми розібралися з Салканом, потрібно було йти.

Неохайний, передчасно зістарений мужик заговорив мовою степовиків, щойно ми увірвалися до його оселі. Кеїша не церемонилась — просто вибила своєю дубиною хисткі двері, навіть не захотіла слухати мої застереження. Можна було й по-іншому зайти.

Всього за кілька митей господар уже лежав на підлозі. Била провидиця не шкодуючи ні себе, ні його.

— Сволота! Запроданець! Змія!

Кожне нове слово змішувало дві мови та ненависть у собі, супроводжувалося новим ударом металевого наконечника дубини по живому тілу. Кеїша ще кілька разів гепнула лежачого — далі я її зупинив.

Маленька собачка весь час гавкала на нас, навіть кусати намагалась, коли її господар отримував тумаків. Але після того, як Кеїша подивилась на неї й голосно веліла заспокоїтись — сміливості в шерстяному тільці поменшало.

— Забирай речі й пішли, все, — велів я, притримуючи її руку.

Провидиця підкорилась, хоча по ній було видно — зупинятися не хотіла. Дівчина сказала щось степовою мовою, не всі слова я міг розібрати. Але суть діалогу зрозумів:

— Як ти міг так зі мною?! Після всього? Як ти міг?!

Вона схопила його за сорочку, сіла зверху й потягнула на себе. Переляканий чоловік хапав повітря ротом раз за разом, дивився то на неї, то на мене. Його ніс тепер було перекошено, а очі — набряклими. З під сухої потрісканої шкіри сочилася кров, борода стала бурою.

— Вибач! Не вбивай!

Ці дві фрази Салкан повторював по колу. Я ж вирішив скористатися моментом та роздивився уважніше нутро хатини. Тут стояв терпкий запах блювоти, перепаленого спирту та дурману. Житло взагалі було не зовсім звичайним: великі та малі колби, різноманітні ваги, баночки, миски з порошками…

І поки дівчина доносила цьому пропащому, що продавати близьких — не добре, я наблизився до великої шафи з відкритими стелажами. Салкан тут тримав справжні запаси. Я знав, що шукати; ковзнув поглядом поміж пляшечок із зеленим та жовтим порошком усередині. Вище. Он воно. Ага. Сушене листя. Трішки лівіше. Є. Потрібна посудина.

З першого погляду цей зелений порошок нічим не відрізнявся від того, що стояло поряд.

Недовго думаючи, я взяв пляшечку до рук. Зважив. Далі обережно відкрив кришку, занурив мізинець усередину й облизав кінчик пальця. Воно.

— … прошу! Я хвора… людина… Біда, я винен… золото, вони з мене шкіру… знімуть!

— То ти через борги мене продав?

— Не було вибору… Не було… Кеїшо, май ласку…

Тепер вони перейшли на мірасейську. Голос Констанції став утробним, перетворився в хрип:

— Ти не мав ласки, коли віддавав мене в лапи цим гієнам! А що ти підмішав мені з їжею тоді? Що за зілля? Спеції, ага!?

Вона вдарила його ногою по ребрах. Господар будинку далі просив пощади та скаржився на страшний тиск з боку поганих хлопців. Такому нічого вже не поясниш, пропаща душа.

Я розумів, що цей чоловік колись був близьким Констанції. Тому й не могла вона так легко прийняти болючу зраду. Такий біль нікуди не подінеться, навіть якщо Салкан проситиме пробачення добу без перерви. Чи якщо помре.

Я глянув на Констанцію та кивнув у бік вхідних дверей. Вона востаннє гепнула Салкана дубиною по плечу. Хруснуло. Дівчина презирливо плюнула й кинула дубину на підлогу.

Така жорстокість може згубити.

— Життя ще розправиться з тобою, тому що ти прокурив і пропив усе людське, що в тобі коли-небудь було. Ти не достойний доброї пам’яті. Тварина.

Дівчина полишила свою жертву та взялася збирати речі до сумки, що лежала серед іншого лахміття. Довго полоскала рот спиртом та водою, протирала лице, наче ніяк не могла позбутися від духу борделю.

Салкан не подавав ознак супротиву. Тому я продовжив спокійно оглядати все те, чим він наповнив свою оселю. Чоловік все ще тремтів, боявся підвестися. Рукавом витирав кров, скрутився.

Кеїша відволіклась від сумки, подивилась на мене. В очах — запитання. Ні, дівчинко, цих тонкощів тобі знати не потрібно.

Тепер головне — не забути забрати пляшечку з кишені, коли я зміню одяг, а цю броню — викину. Одежа, яку я стягнув з охоронця Старшого, неприємно натирала.

— Це ж чорнокровник, правильно? — вирішив я поцікавитися про всяк випадок у лежачого Салкана — Агов, відповідай!

— Т-так, так… Чорнокровник…

Він закивав та почав дихати гучніше.

— Ну дивись, Салкане. Якщо це буде якесь дешеве листя вогняниці чи змієжила, то я запхаю тобі цю пляшку туди, звідки ти ніколи її не дістанеш.

* * *

— Нікуди не відпливемо зараз, сама бачиш. Очікувати так само не можна.

— Думаєш, мій батечко не заспокоїться?

— Ті з борделю нас шукатимуть. А там і Орден. Всі знають твою зовнішність, лице. А ще... Тепер і мене шукають. Словом, не сперечайся зі мною. Ти не залишишся очікувати на корабель. Ми вирушимо до Мірасеї разом. Є безпечне місце.

Кеїша виглядала знесиленою. Всю свою злість вона виплеснула на покидьках у борделі та на колишньому другові. Залишалось надіятись, що її гнів вичерпав себе, і помсти було достатньо.