Глава 42

Усі знали, як виглядають настоятелі Ордену, всі їх бачили щодня. Територія монастиря не така вже й велика. Однак по-справжньому спілкуватися з цими людьми могли тільки наближені. Як-от майстри, учителі, наставники… Або просто ветерани, кому довіряли. Зараз же в залі зібралося більше десятка братів і сестер, щоб обговорити подальші плани Ордену.

Зазвичай окремі рішення ухвалюються настоятелями особисто, або після спільних нарад з майстрами, однак сьогодні на такому зібранні були присутні значно більше людей. Серед них — Мартін та Хотч. Обговорювали письмена Дієро Канітара, події в Джитт-Іларі…

Майстер Джереом найбільше часу приділяв розшифровуванню книги в червоній обкладинці. Побратими багато вечорів поспіль збиралися в цій просторій залі з високими стелями та годинами розглядали дивні рисунки Дієро Канітара, читали його нотатки. Старий чаклун писав про давно звичні, зрозумілі речі — природу магічних шкіл чи способи активації артефактів.

Воно й не складно: пропустити через себе магічну енергію та «прийняти» природу предмета. На словах — так, а от на практиці не кожен зуміє це зробити правильно. Канітар же присвятив багато часу та зусиль артефактам — що було видно по формулах, які він прописував, по детальних щоденниках з особистими переживаннями. Натяки, загадки, незрозумілі порівняння — все це вливалось у потік загальновідомих істин. Усім цим була наповнена книга.

Окремо чаклун розписував техніку оволодіння заклинаннями ментальної магії, магії ілюзії та крові. Довгі, заплутані речення розбавлялися ще більш туманними роздумами. Геть відстороненими, на перший погляд.

Однак найбільше увагу старого Джереома привернули описи так званої Темної Сутіні. Ця назва, вочевидь, не була вигадкою чаклуна. Орден уже зустрічався з таким поняттям років п’ятнадцять тому, коли полював на чорнокнижника Ербіна. Той іще хотів пізнати секрет безсмертя, збирав навколо себе однодумців. Серед яких був молодий тоді Канітар.

Учергове згадалися Джереому і символи на міських стінах Шелфілда, де орудував маніяк з клинком. Про це й посланець казав недавно... Знаки не належали до жодної з відомих мов. Вони з’являлися в різних місцях на різних сторінках. То тут, то там — деякі навіть на полях. Без системи. Принаймні — так здавалося на перший погляд. Джереом був певен, що порядок у цих письмен таки є. Просто поки неочевидний.

А ще чаклун писав про шепіт Темної Сутіні, який він чув ледь не половину свідомого життя.

Чи могла книга бути просто мемуарами нездорового на голову практиканта? Цілком. Бувало, що геть повернуті на магії психи вели щоденники, а то й узагалі стіни свого житла розписували, розмальовували.

Майже в усіх випадках — уява хворого розуму. Проте Орден не міг ігнорувати всю інформацію в книзі Канітара. Особливо коли дійшло до згадок реальних осіб, з якими чаклун вів справи.

— Збіги, збіги, збіги… — ледь чутно бурмотів собі в сиву бороду Джереом, коли вони всі сиділи за довгим столом.

Через півтори години все вже було обговорено та вирішено. Зібрання з настоятелями завершилося, ті вже покидали загальну залу. Джереом якось відзначив, що останні рік-два настоятелі все рідше прислухаються до нього особисто. Вважають уже геть старим, напевне. Що трохи ображало. Тобто, як довірити розшифрування книги — то так, цим керуватиме Джереом. А як прислухатися до думки — то вже під знаком питання.

Серед побратимів було багато розумних та освічених людей. Той же настоятель Августин, він половину життя при королівському дворі Мірасеї провів, радником принца служив роками. Звісно, що брав участь у вирішенні серйозних питань країни.

А ще — захоплювався шифруванням. Августин вивчав давні мови й діалекти, способи передачі інформації під час різних війн. Добре знався на давно забутій магії. І все одно не зміг за весь цей час збагнути систему, приховану за дивними знаками.

Дехто з настоятелів не без підстав уважав, що якщо відкинути лірику, то книга є не більше ніж збірником заклинань для магів-початківців. Разом із тим, ніхто не збирався недооцінювати Канітара. Він вже не вперше обманював смерть — а це не просто так.

Настоятелі ухвалили рішення провести великі операції одночасно в Сенікарі й Теллані.

Підземелля, що пролягало під Містом тіней, тепер досліджував Аджар зі своїми посіпаками. Хитромудрий чоловічок довгий час наживався на довірі Ордену. Мартін узагалі запропонував провести судилище над Аджаром за все, що відбулося в Джитт-Іларі, однак натомість того вирішили загнати під землю. Дослідження катакомб — справа марна й дуже довга, шансів вийти звідти в Аджара не те щоб багато. Зрештою, знайде щось корисне — доведе своє право на життя. А згине — сам заслужив на таку долю.

Перш за все людей треба шукати, з якими вів листування Дієро Канітар.

Одкровення щодо Темної Сутіні в книзі чаклуна все кружляли довкола древніх порталів. Про такі собі портали говорилося в старих легендах. Вкрай древніх, навіть найбільш відірвані від життя практиканти не вірять у схоже. Казки все це, міфи, як про вампірів, чи драконів.

Ну так, говорять літописці про те все. Але навіть якщо й існували гігантські потвори в далекому минулому, або ящірки, що вогнем дихають — зараз цього всього немає, і жодного доказу, що колись було, — теж. За всіма схожими згадками завжди може ховатися звичайнісінька магія.

А Дієро Канітар серйозно вірив у можливість подорожувати між реальностями. Навіть ідея безсмертя, яку переслідував чорнокнижник Ербін, була ближчою до чогось справжнього, ніж те, про що писав маг. Переходи між світами — абсолютна дикість. Які ще світи народилися в уяві цього небезпечного змія?

І куди він зібрався?

Джереом не міг пригадати, щоб хтось із практикантів колись цікавився подібним. Про Темну Сутінь — так, згадували. Однак це було настільки рідко, що здавалося, сенсу в тому вже немає.

Щодо порталів.... Можливо, існують десь осередки магії, здатні перенести людину з однієї точки на карті до іншої. Давно воно все розчинилося в історії. Врешті-решт, сама віра у Господа заперечує існування чогось, окрім світу земного, Раю та Пекла.