Глава 41

За всі ці роки Старший рідко зустрічав проблеми в своєму борделі. Бувало, окремий клієнт поводився неввічливо, але хлопці швидко таких ставили на місце. Дівчат ніхто не ображав — а сумлінним навіть давали привілеї та більше золота.

З місцевими ділками він підтримував хороші взаємини, тож знав: ніхто не з’явиться одного прекрасного ранку на порозі з мечем у руці. Ні міська варта Джинпорту, ні пірати, ні якісь свавільники. Словом, у Старшого все йшло непогано, все було під контролем. От тільки повсякчас його оточували кретини, спроможні лише на примітивну грубу роботу. Принаймні, він так вважав.

— Двері на замок! Усе обшукайте! Дівчат — сюди! — розпорядився він, відправляючи охоронців на зустріч із загрозою.

На бордель напали, а підручні розгубилися, як зграя кошенят. І це бісило. Неймовірно. Хто був здатен бодай на трохи більше, прибивався до банд. Там більше золота, солодші обіцянки. Залишалося самостійно виховувати молодняк.

Першою забила на сполох Каміла. Той клієнт, якого вона привела, все не повертався з туалету. У цьому не було нічого дивного, але щось у поведінці викликало тривогу. Тому Каміла покинула кімнату й одразу подалась до Старшого. До вбиральні навіть не зазирала — серцем відчувала, що це вже зайве.

Старший уважно вислухав свою давню працівницю та віддав наказ знайти гостя. Йому було важливо не злякати решту відвідувачів і не втратити обличчя перед серйозними людьми. Репутацію борделю він будував довго. Заклад мав уособлювати надійність і безпеку для всіх.

Коли почалась метушня, деякі дівчата саме обслуговували клієнтів. Чоловіків оглянули охоронці, ввічливо попросили залишити дім насолод. Щось коїлося на другому та третьому поверхах. Там знайшли зв’язаних непритомних охоронців, яких хтось уміло знешкодив. В одного з них забрали одежу.

Все це побачив на власні очі клієнт поважного віку, коли вийшов із кімнати, щоб перевести подих. Виявився надто вразливим — закричав.

Кілька охоронців кинулися наверх допомагати своїм, однак дуже швидко стало ясно: їм не впоратись. Згори почувся дзенькіт зброї, глухі удари та кілька зойків. І знову тиша.

Щойно дівчат зібрали в одному приміщенні, щойно зачинили двері — нападник увірвався всередину. Ті, хто залишився внизу, захищали дівчат та Старшого.

В одну мить просто крізь двері нападник шпурнув охоронця — того самого, якого Кеїша раніше обпекла магією. Тіло проламало дерев’яну раму і впало до ніг Старшого. Він ступив уперед. Загородив працівниць. Ті завмерли за його спиною.

Можливо, Флоріан і зміг би непомітно вибратись із будівлі. Але Констанція потребувала помсти. Не бажала коритися, слухати, тікати. Вона палко прагнула власноруч скалічити тих, хто принижував її, тримав на ланцюгу. Та й не в тому була стані, щоб крастись і ухилятись — доведена до відчаю, люта. Чи міг хтось її стримати? Життя серед племен дало муштру, м’язи все ще пам’ятали. І тепер, щойно кров знову пішла жилами, вона захотіла лише одного — відплати.

Опинившись у кімнаті зі Старшим, посланець перехопив руку одного з головорізів, вивернув її до хрусту. Потім — коротко вдарив у щелепу. Тіло впало. Другий спробував дістати меча — і саме в цей момент з’явилась Кеїша. Вона озброїлась дубиною з металевим наконечником — підібрала в одного з переможених на другому поверсі.

Дубина гепнула мужика в пах із такою силою, що він склався, як пергамент. Впав на коліна, повністю втративши бажання битися.

Останнього супротивника Флоріан вдарив кулаком у перенісся, вхопив за ремінь, підтягнув та просто кинув у стіну. Зараз не було потреби вбивати.

— Тихо всім! Хто підійметься — хребта зламаю! — прохрипів посланець. — Мордою вниз!

Показуючи свій намір, Флоріан ткнув ногою одного з лежачих. Той лише загарчав. Обхопив голову руками, прикривши її, аби не били.

А далі бордель заповнила тиша. Тільки погані хлопці на різнокольорових килимах продовжували стогнати, лаятись. Сопів Старший. Констанція підійшла до одного з покидьків і переможно притиснула його ногою до підлоги. Вдавила носок у ділянку між ногами:

— Ну що, виродок? Подобається?

І сказавши це, провидиця зі всього розмаху вдарила його туди ж. Бандит завив, а Старший здригнувся від цього видовища. На обличчі Кеїші з’явилася хижа посмішка.

Посланець різким рухом подолав відстань до Старшого. Правий кулак знизу влетів у бородате підборіддя. Власник борделю лише встиг примружитися. Похитнувся й сів на зад.

— Облиш, облиш! Усе!

Між посланцем і товстуном виникла Каміла. Безстрашно вчепилася нападнику в передпліччя й заглянула просто в очі.

— Залиш! Ідіть геть, досить!

Флоріан подивився на неї з цікавістю.

— Ти не мусиш залишатись із ним, — звернулась Констанція до Каміли, а тоді перевела погляд на інших дівчат. — Ви всі можете бути вільні! Вас більше не скривдять!

А повії не поспішали вирішувати. Лише за кілька секунд двоє невпевнено переглянулися й повільно рушили до виходу з кімнати. Каміла глянула на них трохи з відразою та подивом. І мовила:

— Нас ніхто й не утримує. Старший не кривдить нас. Ідіть і залиште нас у спокої!

— Тебе все влаштовує? — здивувалась Кеїша.

— Дитинко, що ти знаєш про життя? Це наш дім і наша робота. Ідіть.

— Дитинко?..

Таке звертання розлютило ворожку. Вона прикусила губу, насупилась. А повія дала зрозуміти, що готова захищати Старшого, який уже потроху приходив до тями після удару й навіть намагався підвестися. Пухку долоню виставив уперед — мовляв, не треба більше. Констанція вже, було, сіпнулась із дубиною, однак Флоріан притримав її рукою. І сам звернувся до головного:

— Давай ключ від вхідних дверей, і ми підемо.

Старший знову засопів, розчервонівся. Потрусив головою. Мовчки дістав із широкої кишені своїх білих штанів в’язку ключів. Від’єднав той, що треба. Самі двері були дійсно масивні — такі не виб’єш ані плечем, ані тілом чергового охоронця.