Глава 39

— Мені б душу відвести. Замучився в дорозі, та ще й цей сраний дощ... — поскаржився я та взявся до пива. У моєму бокалі його залишилось зовсім мало. Щелепа все ще боліла, й говорити було важко.

— Душу відвести? Можемо в «Ошуканого пана» побавитись. На інтерес!

Один із гостей закладу дістав з кишені колоду карт і вирячився на мене як на жертву. Або просто як на веселу компанію на вечір.

Тут, у розважальному домі, не було правила, яке б забороняло приносити свої карти; інколи ці карти виявлялися міченими. Однак нікого це не хвилювало: люди програвали свої статки, хати, а дехто й дружин у таких закладах. А де ще пограти спокійно, як не в Джитт-Іларі? Щоб ніхто на мізки не капав і щоб міська гвардія не псувала настрій?

— Я про інше, — збавив я голос та трохи схилився до співрозмовника. — Мені б зняти напругу, з гарною дівчинкою час провести. Де тут є таке?

Чоловік розуміюче кивнув. Далі кивнув ледь помітно в один із кутків ігрового залу, де стояла смуглява красуня. Коли я тільки зайшов сюди, її там не було.

Різнокольорові масляні лампи та всюдисущий димок від кальяну викривлювали простір у цій залі, приміщення здавалося більш просторим, ніж було насправді.

Якщо вже сидиш тут — то сидиш довго. Тут тобі і поїсти, й випити, і повій зняти — причому обох статей зазвичай. І ще багато чого.

— Давай партійку перекинемось, а тоді йди грішити. І вип’ємо ще трохи, га?

— Ні, старий, вибач. Я от поки беру паузу з випивкою. Знаєш, чого?

Співрозмовник зацікавлено підняв брови. Він теж був родом із Мірасеї, скоріш за все. Вже сильно захмелів, а йому все мало:

— Чого?

— Бо якщо я ще вип’ю бодай краплю, то в мене нічого не вийде з дівчинкою. Такий організм. Розумієш, про що я?

Я зітхнув та спорожнив свою посудину з пивом. Постукав себе долонею по животу, вираз обличчя зробив сумним. Чоловік, з яким я ділив столик, розсміявся, заперечно закивав головою:

— Ну, це взагалі! Такого ще не чув. Щоб від двох бокалів інструмент підводив... Давай пограємо тоді, пити не будемо.

— Пограємо, я не проти. Нащо б мені пертися сюди, якщо я грати не готовий? Будемо, будемо. Але спершу — знімаю напругу. Інакше руки тремтіти будуть, а розум для гри потрібен спокійним. Сам знаєш. Які тут карти, якщо я дивлюсь на он ту кралю, і всі мої думки на ній? І в ній?

Він ще раз усміхнувся, спробувавши мене переконати, а я знову відмовився. Натомість піднявся з-за столу та попрямував до жінки, що зараз, очевидно, відпочивала. Або визирала собі нових клієнтів. Геть темненька, очі — чорні, як ніч над пустелею. У вухах — величезні сережки, що повинні б говорити про розкіш, а на ділі були всього лишень підробкою золота.

Повія побачила, що я наближаюсь. Одразу ж зобразила усмішку, зміряла мене поглядом. Я підійшов ближче, музикант з віолончелем якраз закінчив грати свій твір. Дехто йому плескав, але більшості було байдуже.

— Привіт. Як тебе звуть?

— Привіт. Можеш називати, як хочеш. Якщо заплатиш.

Про моє спотворене обличчя вона нічого не каже. Голос низький, сильно прокурений. Я придивився уважніше — її шкіра приховувала багато зморшок та прожитого часу на землі. Однак про власний вигляд смуглява пані дбала добре.

— Я заплачу. Треба побалакати.

— А про що балакати? Оплати, та й піду з тобою. Прямо тут кімнату зняти можна. Ще є вільні.

Не сперечаюся, й сам хотів запропонувати. Сьогодні ввечері тут досить людно, нам не завадить самотня кімната, щоб поговорити. Без зайвих вух.

— Нема питань. Скільки?

Дівчина проговорила, що готова зі мною робити та за яку плату. Досить дешево. Навіть привабливо. За те, що вона пропонувала, в тій же Мірасеї довелося б віддати більше золота. Я це знав.

— От якраз те, що ти перелічила. По порядку, так. Я беру все, — озвучив я та дістав зі своєї сумки рівно половину від того, що потрібно. — От, тримай. Кімнату ж не треба окремо оплачувати?

— Нє, — коротко відповіла вона та повернула голову до бармена, що був зайнятий розливом алкоголю. — Ей!

Той кивнув. На мить відірвався від своєї справи й кинув дівчині ключа. Вона спіймала. Музикант завів нову мелодію — щось затяжне й не зовсім веселе.

— Ну пішли?

Я кивнув, пропускаючи її вперед.

— Агов, чоловіче, ти що, запасне життя маєш? Здохнеш через пару місяців, ніс відпаде, член зігниє! — раптом вигукнув хтось із зали, перекрикуючи музику. Я придивився — дебелий п’яний ідіот з товаришами. Столик неподалік від барної стійки, на столику — кальян та пляшка. Не час для конфлікту, зовсім не час.

— Все в порядку, мій милий друже, не переживай. Це хороша дівчина, а я в людях розбираюся, — підморгую я незнайомцю та демонстративно приобнімаю дівчину за плечі. Вона ж різко подалася вперед та вибухнула у відповідь:

— Та пішов ти, мудак беззубий, побалакай мені тут. Ще побалакай, і тебе підсрачником викинуть звідси, і ніс зламають! А твоїх дузів посадять прямо на пляшку по одному! Ей, він дурню меле. Пішли!

Майже всі, хто сидів у залі, розреготалися, а бармен покивав головою. Як діти, мовляв, бавляться. Балакають дурне... Віолончель заливався далі.

А через хвилю ми опинилися наодинці в одній з кімнат.

Про здоров’я смуглявої я не переживав. Усі власники таких закладів завжди пильнують за своїми людьми. Спати ж із нею я все одно не планував.

Дівчина підійшла ближче. Поклала мені одну на плече руку. Зовсім тендітна, худорлява. Груди плоскі. Іншою рукою вона почала гладити мене по животу та нижче. Пальці чіпкі. Я відчув їхнє тепло через тканину штанів.

— Так як тебе звуть?

— Каміла. То що, по порядку почнемо, красунчику?

Від неї пахло цитрусом та свіжістю ранкових джунглів. Я відчув, як моє чоловіче єство твердіє. Серце частіше забилося, захотілося піддатися спокусі.

— Я хочу трьох. Щоб ти була серед них і щоб я сам міг обрати двох інших.  

— Оу, ти думаєш, тебе вистачить? — Каміла усміхнулась та стиснула мою чоловічу частину сильніше. — Спробуй спершу зі мною впоратись. А там подивимось. Чи слабо?