Глава 38

Синій берег нагадував пастку. Липку, мокру й тісну; Кеїша досить швидко збагнула, що застрягла тут. Старий знайомий розводив руками та казав чекати звістки. Все, що треба, мовляв, зроблено — тепер підождемо трохи, поки судно буде готове відчалити. Про безпеку він усе, звісно, розуміє, язиком молоти не буде про Кеїшу зайвий раз.

Салкан постійно тараторив про сезон дощів, який вже майже прийшов. І що далеко не кожен моряк буде готовий іти в плавання. Себто — очікуємо та не вередуємо, а радітимемо тому, що підкине доля.

— Я знаю про погоду, ти не заговорюй мені зуби. Судно завжди можна знайти. Бери, це — тобі. Це щоб доля кращі варіанти підкидала. Потім ще дам.

Констанція віддала Салкану майже половину монет, що принесла із собою. Купівля лояльності колишнього одноплемінника — сумнівна, однак дуже необхідна річ. А монети — це універсальний спосіб показати дружній намір. Та отримати дружбу когось іншого.

Бісики в очах чоловіка радісно затанцювали, коли він прийняв золото й срібняки. Отримане він підніс до світла й почав розглядати:

— Доля — вертлява панянка. Я спробую домовитися з нею для тебе. А поки — розслабся.

Розслабитись не виходило. Не хотілося покладатися на долю, чи на Салкана. Став він ненадійним.

Кеїша все блукала узбережжям, відвідала декілька разів місцевий ринок. А ось таверн та забігайлівок уникала, щоб не знайти нових проблем. По цій же причині вона не вивчала берегову лінію, а намагалась знайти самотність та спокій посеред природи. Дівчина зосереджувалась, прислухалась до власної душі. Медитувала. Їй хотілось швидше відновити сили, бо без них почувала себе вкрай вразливою.

Намагалась вона й сама щось вирішити — знайти корабель та людину, готову відправлятися в плавання найближчим часом. Вкрай обережно Кеїша обходила Синій берег — відвідувати інші частини міста не наважувалась. Вона не знала нікого, окрім Салкана, і це тиснуло.

Кеїша дістала собі трохи звичайного одягу, щоб не виділятися. Голову ховала під хустиною, частину волосся зістригла геть. Перстені й амулет вирішила зняти — носила з собою в маленькому мішечку.

Нічого не вдавалося. Цьогорічний сезон дощів починався вкрай люто, давно вже море не хвилювалося так сильно. Воно потемнішало, стало сірим, як небо. Важкі хвилі розбивалися об берег, викочуючи з себе густі водорості, вода з неба продовжувала лити, заганяючи людей в укриття. Тому тепер значно більше часу Констанція проводила під одним дахом зі степовиком.

А до нього продовжували постійно приходити різні люди. Спершу Кеїша намагалась уникати зустрічей із гостями, проте швидко зрозуміла, що якщо вона й далі буде виходити з дерев’яного будинку щоразу, коли Салкан очікує візитера, — то, по-перше, дуже швидко зітре собі ноги, а по-друге — промокатиме під струменями дощу кожного дня.

До того ж не хотілося, аби місцеві надто часто звертали на неї увагу.

Жити без вигод не було проблемою. Не завжди вони з чоловіком добре себе почували у Вірамі, не завжди він був вождем.

Минали дні, тиждень за тижнем. Тут, у цьому прибережному районі з маленькими халупами, вона себе відчула майже як у районі степовиків. Сусіди теж змінювалися, постійно з’являвся хтось новий. Врешті, чаклунка не була єдиною втікачкою в Джинпорті. Це трохи заспокоювало.

Відвідувачі оселі Салкана приносили золото, інколи й продукти. Устриць занесуть, риби копченої. Омарів.

Трохи балакали, брали зілля й прощалися. Дехто звертав увагу на дівчину в хустині, про яку Салкан казав, що то його далека родичка. У скруті вона, от і мешкає тут деякий час.

Взагалі, Салкан дуже нахвалював свої зілля — мовляв, таке тут ніхто не варить і не варив ніколи. Від численних пропозицій пригубити, Констанція відмовлялась.

Салкан виділив їй своє ліжко, а сам ночував у спальному мішку зі шкур. Спершу провидиця трохи гидувала, але це минулося. Вона прибрала у домі, і він тепер наче став просторіше, світліше.

Совість не гризла чаклунку стосовно того, що Салкан спить на підлозі. Колись покійний чоловік витягнув його з такого дна, куди й заглядати страшно. А старі борги потрібно віддавати. Це — святе. Колишніх одноплемінників не буває. Хотілося вірити, що і Салкан так мислить.

Час від часу Констанція подумки спілкувалася з посланцем. Убивця з Ордену чомусь приходив до голови, як і тривога за нього. Чи вижив він? А що татові сказав?

Дівчина поверталась до пережитого в Тіньовому місті — все обдумувала. Флоріан виявився напрочуд чутливою до магії особою. Далеко не кожен міг би так опанувати ментальний зв’язок. Цікаво, в Ордені знали про такі здібності свого вихованця?

Звичайно, сама Кеїша була магом, і контакт між ними відбувався здебільшого саме через її зусилля. Тхарсі й Ратшат, наприклад, узагалі були вкрай далекими від чар — але вона ж могла спілкуватися з ними подумки. Це тому, що за роки дружби між ними трьома зав’язавили родинні узи. А з Флоріаном зближення відбулося вкрай… різко?

Битва в будинку Канітара стала місцем переплетення їхніх доль, ось як це відчувалося. А дівчина вірила в долю. Вважала, що смертні самі здатні будувати власний шлях на цьому світі, однак основні події все ж прописано наперед. Це стосується доленосних зустрічей, народження дітей, смерті. Такою подією тепер їй здавалось знайомство з посланцем.

Або ж просто Констанція надто довго прожила без чоловічого плеча поряд. А Ратшат і Тхарсі… Вона могла сприймати їх тільки як друзів, вірних помічників. Щоразу, коли дивилась на їхні мужні лиця, то згадувала покійного вождя.

Втім, справжнім спілкуванням їхній зв’язок із посланцем назвати було важко. Кеїша почувалася все ще слабко — сил на довгі розмови не вистачало. До того ж провидиця хвилювалась, чи не вийде хтось на цей магічний слід? А раптом хтось із магів теж у Джинпорті? Чи Орден ще щось утне?

Біда ж прийшла, коли Констанція почала втрачати обачність. Просто трохи розслабилася всередині (все ж таки змогла це зробити), адже втомилася очікувати небезпеки від кожного дерева, від кожного нового гостя Салкана. Час від часу почала забувати натягати хустину на голову. Заходила трохи далі, коли гуляла узбережжям…