Глава 37

Руки похололи. Не хотілося повірити в те, що сталося. Тхарсі й Ратшата більше немає, а вона залишилась сама. Констанція пообіцяла посланцю покинути місто — і таки зробила це, не барилася й дня. Для помсти за друзів сил зараз не вистачить. Треба відновитися.

Як тільки повернулася додому на важких ногах — почала збирати речі: взяла трохи їжі, одяг, срібняки й золото. У якій би прірві ти не опинився, монети завжди стануть у нагоді. Що в степах, серед диких воїнів, що тут, у джунглях.

У голові паморочилось. Дорогою додому вона кілька разів ледь не впала. В ранкових сутінках хтось із сусідів міг подумати, що дівчина п’яна, але Кеїші було байдуже.

Чаклунка зайшла до будинку, безсило опустилася на ліжко, згорнувшись калачиком. Не вистачило навіть сил зачинити замок. Їй треба було трохи часу, щоб прийти до тями. Зовсім трохи часу…

Холодний піт стікав з під кучерявого волосся на подушку. Її морозило та кидало в жар, сушило в роті. Боляче було від думки, що не змогла достойно похоронити своїх. Боляче було від розуміння того, що рідний батько відправив за нею убивцю. Посланець сплутав усі карти, увірвався до її й так не стабільного життя й перевернув його.

Чим би закінчився бій з чаклуном, якби не служитель Ордену? А чи вижив би посланець, якби не вона?

Посланець добре підготовлений. Він зумів ввести її в оману, коли прийшов до намету, як звичайний проблемний мужик. Кеїша тоді намагалася відчути нутро, енергетику гостя. І не вдалося. Жодного передчуття чи підказки не було.

Коли провидиця занурила посланця в гіпноз — він спершу теж переграв її, наговоривши купу дурниць. Констанція не змогла почути від нього правду відразу, однак шосте чуття стверджувало, що людина з Ордену сюди прибула далеко не з такою благородною ціллю як повернення блудної дочки для старенького татуся.

Кеїша сумнівалася. Від посланця повіяло жахом, коли вона уважніше розгледіла його очі вже потім, у підвалі. Проте… щось ще було всередині душі Флоріана, окрім наміру вбивства.

Вони говорили не так і довго. Кілька разів всього. Поглядом перетнулися, коли чаклунка зрозуміла його намір — і в той короткий момент Констанція встигла побачити якесь… упізнавання. Наче посланець дивився на неї та згадував когось свого.

Або ж їй просто здалося.

Пальці все ще задеревілі. Через силу дівчина відірвала голову від подушки, перед очима одразу чорні кола застрибали. Протерла лоба. Випила трохи води.

— Не витримала мама тебе. Померла. Тепер ти й мені такої долі бажаєш... — злобно проговорила чаклунка сама до себе, й ніяк не могла затягнути ремінець на сумці.

Колись приходили до неї думки, що, можливо, варто з батьком відновити спілкування, бодай якесь. Тепер від такої ідеї нічого не залишилося. Подалі треба забиратися від старого. Подалі… Констанція більше ніколи не зрозуміє чим насправді відрізняється пришелепкуватий маг Дієро Канітар, що займається жертвоприношеннями, від її власного батька, котрий готовий убивати всіх, хто не вписується у його бачення світу.

Зібрала сумку поспіхом, можливо, щось і забула. Думки все ще плуталися, здавалося, зараз вона впаде та більше не встане.

Потрібно тікати, поки чарівник не повернувся. Або поки батечко не пришле нових посланців.

— Давай, сонечко… Ще трохи — ледь чутно зверталася до себе дівчина, роблячи новий крок. Ні, вона не залишиться тут для загибелі. Якщо вже друзі віддали свої життя… То… Треба…

Так, тримаючись за стіну, Констанція покидала район, що вже встиг стати рідним. Тихо, непомітно, ні з ким із місцевих не попрощавшись.

Караван шукати вона не стала — вийшла за місто через західні ворота, біля міських стаєнь. Очі провидиці одразу вчепилися в сірого жеребця, якого намагався вести кудись телепень у броні міської варти. Більше нікого не видно поруч, ні випадкових людей, ні солдатів.

Кеїша принишкла біля розлогого куща. Потерла скроні, випила ще трохи води.

— Добре. Молодчинка.

Провидиця тихо спостерігала за тим, як самотній молодик щось бубонить біля благородної тварини. Чимось незадоволений. А кінь не збирається коритися, високо задер голову. До тварин потрібен підхід.

Сіре плаття з накидкою, в яке була одягнена Констанція, — не найкраще маскування для джунглів. Воно не те щоб особливе, однак пройшло з нею чимало ще там, у степах. Не можна було просто залишити цей одяг. До того ж на вулиці вже стає прохолодно, скоро розпочнеться сезон дощів.

Констанція знову озирнулась — усе спокійно. Тільки оброслі мохом міські стіни позаду, лісова напівтьма та кучеряві кущі різних кольорів навкруги. Хороший момент, щоб викрасти коня.

Всі сили, що мала, дівчина віддала, аби захистити друзів і посланця в тому будинку. Тепер вона думала, чи вартувала та атака життів Ратшата й Тхарсі. І думки ці боляче гризли. Наповнювали ту порожнечу, що тепер була і в тілі, і в серці.

Гвардієць усе не міг домовитися з волелюбним жеребцем, той уперто стояв. Кеїша наважилася вийти із засідки. Немає більше часу та наснаги придумувати щось інше, дівчина швидко наблизилась до гвардійця, вирішила збити його з пантелику й почала місцевою говіркою:

— Гей, привіт! Можете допомогти дівчині? В мене проблема!

Солдат зовсім трохи розгубився, коли побачив перед собою зблідлу вродливу Констанцію. Крок назад ледь помітний зробив.

— Так… Що я можу зробити?

— Та ось в мене тут… — почала вона — і тут же в руці блиснуло. Щось помаранчеве, схоже на сонце, що сліпить. Страж порядку примружив очі, йому в обличчя вдарила сяюча куля, сталося все без жодного звуку. Він вирячився на провидицю порожнім поглядом, очі забилстіли як у лихоманці. Рука потягнулася до меча — і застигла. Констанція зробила ще кілька кроків уперед. Торкнулася долонями до чужих скронь:

— Послухай. Я зараз беру конячку та скачу геть. Все нормально. Жодного нападу не було. Все добре. Повертайся до міста. Про мене — нікому. Зрозумів?

— Я… зрозумів…