Глава 36

Район степовиків не змінився, тільки галасливих людей стало менше через дощі. Де-не-де кіт, чи собака перебіжить вузькими вуличками, і все. А ще місцеві ховалися зараз як гризуни в норах, щоб зайвий раз не потрапити на очі Ордену.

Будинок, де жила Кеїша зі своїми здоровилами я знайшов майже відразу. Пам’ятав провулки, якими ходив разом з нею ще не так давно. Звичайно оглянути помешкання було б краще вночі, однак я відчував, що ще більше часу втратити не можна.

Я приховував своє обличчя хустиною, намагався ступати тихо, обходити воду та болото. За цією порожнечею, калюжами та сірістю могли ховатися пастки. Он пройшов якийсь огрядний дядько у важких чоботях, а он — і літня жінка з двома малими потягнула воза… На мене вони зиркнули, але й одразу інтерес втратили.

Вогке повітря наче не визначилося, чи сушити горло, чи душити воно повинно; забивало ніс, на кінчику язика з’явився присмак намулу. Я зробив ще кілька кроків, завернув ліворуч. І побачив знайому оселю.

Ще раз оглянувся, прислухався. Десь тріснуло щось, хтось пчихнув. Вуха налилися важким, почервоніли. На спині заворушилися мурахи. Передчуття.

Замок ламати не довелося — двері незамкнені. Я зайшов, прихиливши їх за собою. Зачинився всередині. Тут було темно й тихо, повітря сперте — так завжди у приміщеннях, які пустують без людей деякий час.

І жодної ознаки чужого перебування нещодавно. Чаклунських сюрпризів теж не видно. Вікна — як і раніше забиті товстими тканинами. Згадався мені солодкий дурман та дзвони у власній голові. Я зробив ще кілька кроків кімнатою. Швидко обшукав оселю. Кинув короткий погляд на закуток, де я приходив до тями після атаки Канітара.

Знову повернувся до кімнати. Навіть посуду не заховала Констанція після їхньої останньої трапези тієї ночі. Усі поверхні в домі вкривав пил.

Речі лежали на підлозі, ліфчик, пара шкарпеток. Панчохи. Взяв я ці речі до рук обережно, оглянув їх. Замислився. Або оселю обшукували, або сама Констанція поспішаючи покидала місто, збиралася в дорогу.

Було переслідування? Чи все ж вона прислухалась до моїх прохань і пішла з міста відразу?

На столі, поряд із тарілками, також лежала відкрита шкатулка, повна прикрас. Перстені, амулети… Все це залишалося на місці.

Трохи вагаючись, я обережно взяв декілька перснів та амулет із фіолетовим каменем посередині. Повинно допомогти. Якщо це працює з волоссям — то спрацює й з особистими речами Кеїші.

Всередині все стинулося, я рідко копирсався в речах чаклунів. Втім, з’явилася й надія.

Скриня з домашніми предметами та зброєю охоронців теж була на місці, і звідти не зникло нічого. Я запам’ятав нутрощі цього сховку — і ні, нічого з собою не забрала Констанція, жодного клинка.

Все. Немає куди вже очікувати далі. Я сів на стілець посеред кімнати, дістав зі своєї сумки олівець із волоссям дівчини. Підв’язав його до амулета. Додав до цього й кільце. І панчохи. Все тепер створювало єдиний возуло. Далі я знову спробував подумки заговорити до ворожки:

«Констанціє, ти жива?»

Нічого.

«Кеїшо. Це посланець. Я у Місті Тіней. Шукаю тебе. Дай знак».

Небо загриміло, відповідаючи мені замість дочки майстра. І знаменуючи те, що відбудеться далі. Кожна нова мить у цій оселі підводила мене ближче до того, щоб бути пійманим.

Хвилини тягнуться. Я все повторюю одне й теж, намагаюся зосередитися та опанувати тривогу.

Поскрипує стеля, стіни. Тут всюди люди. Тільки не видно їх. Дзенькнуло з неба знову краплями по даху.

І коли я вже ладен був зупинитися — десь всередині черепа тихо прозвучало.

«Жива».

Вкрай віддалено, я ледь упіймав ці слова.

«Викрали… Тримають в… Джинпорт. Синій… Допоможи».

І більше нічого. Я знову й знову запитував, почав говорити пошепки. Тиша. Розхвилювалося серце, пересохли губи. Холодок пройшовся під сорочкою.

Нутро цього будинку наче поступово нагрівалося, заважало дихати. Я хутко закинув речі чаклунки собі до сумки та раптом завмер. Нічого не привернуло моєї уваги, просто… Щось змінилося. Я напружився як тятива лука; сам не знаю, чому я затримав врешті повітря в легенях та повернувся до вхідних дверей.

Замка в цей момент щось торкнулося тонке й гостре.

Цок. Клац. Майже нечутно.

Проте я почув.

Знову клацнуло, і двері відчинилися перш ніж я встиг що-небудь зробити в цьому замкнутому просторі.

До оселі ввійшли. Лицем до лиця я зіткнувся з невисоким юнаком. Його обличчя я впізнав в одну мить, а от він мене розгледіти змоги не мав завдяки хустині.

Фенрікс, учень Філнара, зметикував трішки пізніше, ніж я. Я різко скоротив відстань. Виштовхнув його з дверного отвору, вдаривши плечем та линув убік. Зістрибнув зі сходів. Юнак утримався — не впав.

— Стій! Стояти!!!

Поруч просвистіла стріла. Напевне, Тайріс. В Ордені не так вже й багато людей вправлялися з луком настільки добре. Я кинувся до найближчого укриття — сусідньої стіни.

Знову просвистіло. Потрібно втікати, я не хотів протистояти своїм же. Фенрікс уже нісся слідом — я чув, як його взуття хлюпає болотом та вдаряється об вологу землю.

Е ні, так голосно слідопит пересуватися не повинен, навіть якщо за кимось біжить!

Це був саме той випадок, коли фізична витривалість та молодість тіла перемогли досвід; слідопит стрімко мене наздогнав. Спиною я відчув важкий удар. Перечепився, впав, забивши коліно. Застогнав від образи й болю.

— Стояти!!!

Ще тупотіння неподалік.

Це побратими? Міська гвардія? Я вдав, наче здаюся — зігнувся після удару, підняв руки догори. Фенрікс уже дістав клинок.

Я не хотів нашкодити хлопцеві. Він відволікся на мить, відвів очі вбік, щоб глянути, чи не залишився він зі мною сам на сам.

Я б міг різко вдарити з правої прямо в підборіддя. Зламана щелепа, струс мозку був би.

Я б міг бити відразу в коліно. Каліцтво на довгі роки, довге відновлення.