Глава 35

Все повторювалося; я знову йшов до Джитт-Ілару, знову повинен був знайти провидицю в Тіньовому місті.

Волосини Констанції я не втратив. Ніс їх у сумці разом із припасами, обмотав довкола олівця. Час від часу витягував назовні, стискав предмет у теплій руці та намагався подумки поговорити. Чаклунка й далі мовчала. Це врешті почало викликати лють. Отже я зараз на межі, я покинув Орден як утікач... І жодного слова, чи думки від неї, тиша тільки. Несправедливо.

Кожен крок наближав мене до нескінченного дощу тропічної країни.

Я знову ночував посеред лісу, дорога не принесла несподіванок. Шлях видався спокійним. Далі я відхилився трохи на схід, проте до таверни Гвіна не заходив. Та й бажання не було платити п’ятдесят монет. Краще віддати золото потім, але й отримати більше, ніж лежак у тісній кімнатці...  

Плащ для подорожі цього разу я обрав темний, майже чорний. Клинки запасні, рідні.

Я прийшов до майстра Джереома до того, як покинути монастир. Він не ставив багато запитань — вся увага старого була прикута до розшифрування письмен Дієро Канітара. Знову борода його скуйовджена.

— Майстре, я вже достатньо відпочив — до справи все ж візьмуся. Готовий.

На стіні красувалась велика карта материка, вирізьблена з дерева. Релігійні символи. Масивний щит із зображенням сонця посередині. Саме з цим щитом колись стояв проти сил Пітьми святий Анджелус, засновник Ордену.

Стіл майстра був завалений старими книгами та сувоями, а зверху лежали рукописи. Здається, то були чорновики Дієро Канітара.

— Не оклигав ти ще повністю. Відпочивай. Справою ми знаймаємось. Флоріане, повертаючись до нашої минулої бесіди… Подумав про наставництво?

— Можна було б, але пізніше. Зараз я б хотів відправитися назад, у Місто Тіней. Я хочу завершити справу.

— Ага. Скажи, а кого ти бачиш в якості учня? — запитав майстер наче не почувши мене.

— Я думав над іменами. Валент. Ще мислив про Вольфрама, Лазарона. Фенрікс міг би, але його вже Філнар взяв на слідопита. А ще — Констанція. Потенціал бачу.

Я спробував розгледіти бодай якусь реакцію на це дівоче ім’я. Співпало так, що одну з молодих сестер у нас у монастирі звали так само, як таємну дочку Джереома. Втім, майстер жодним м’язом на обличчі не поворухнув. Лише кивнув. І продовжив:

— На рахунок Валента я й не сумнівався. Фенрікс — так, талановитий, чимось тебе нагадує. В молодості. А що стосується справи — уже все. Канітара, живого чи мертвого, ми шукаємо, книгу вивчаємо... То вже без тебе, сину. Я ж дав тобі слово, що кінець. Отже — кінець.

Вести діалог із майстром потрібно було набагато обережніше, ніж із Мартіном. Джереом дуже багато знав та вмів, був одним із моїх учителів ціле життя. Деякі з моїх прийомів він легко міг розкусити за одну мить. Тут треба хитрість разом зі щирістю перемішати ще ретельніше, ніж я робив раніше. 

Він кивнув на вільне крісло біля столу, я присів.

— Канітар — моє упущення. Хочу вивчити ті підземелля сам.

Джереом думав. Він подивився дороги, чи то згадуючи щось, чи зважуючи.

— Флоріане… Ну якщо ти вже кажеш… Кажеш ти про справи, то може так бути, що скоро потрібно буде відправитися на Теллан, чи до Сенікари. Дочекайся, поки решта побратимів вернеться. Філнар зі своїми. Розумієш?

Ні, чекати більше не можна, адже мені вже практично прищемили хвіст своїми підозрами. Далі буде тільки гірше.

— Розумію. Все ж відчуваю відповідальність.

— То якщо розумієш, то чому я повинен розжовувати? Тобі зараз там показуватися, показуватися не треба. І так вже… з Констанцією… Наслідив.

Замовк, дивиться на мене. Я ж переводжу тему, поки він зовсім не занурився в себе, або не притис мене по-іншому:

— Майстре, а як проходить вивчення книг та сувоїв? Що там? Що по книзі, по інших записах?

— Можу все розповісти, це так. Але це вже буде означати, що ти знову у ділі. А ти таки не в ньому, синку... Це наче збірник заклинань та роздумів. Формул купа, купа різного. Безсумнівно, цінна книга, але поки нічого такого, з чим ми не зустрічалися. Слухай, синку. Чого ти нервуєшся? Зараз чаклуна шукають усі. Тому він не зможе ховатися довго. І Філнар зі своїми, Аджар там теж. І Мартін теж продовжить. Для Мартіна це тепер так само особисте…

— Лишень одне скажіть мені, майстре. Символи. Щось про Шелфілд, чи про «Закривавлені руки». Про Вінтаріса Далхейна у Латтхорні… Є зв’язок?

Знову я змушую його повернутися на два десятки років назад. Майстер Джереом стиснув губи та зовсім трохи насупив білі брови. Достатньо, щоб я помітив. Було видно, що він почав злитися. Але все ж відповів обережно, без натиску:

— Кажеш, символи схожі… Більше нічого там, що мало б відношення до тієї трагедії. Якби ми знайшли щось, ти би знав уже, ти би знав точно. Не тільки тому, що я люблю тебе... Ти сам очевидець історії у Шелфілді. Так. Флоріане, кінець. Цю тему завершено. Відновлюйся, очікуй повернення хлопців та дівчат. Скорбота у нас.

Майстер ковктнув слину та відставив у бік сувій, який вивчав. Поглядом втупився в мене та додав:

—  Слухай, скажи мені от що... Ти як ніхто інший знаєш ціну помилки для таких, як ми. В мене виникає враження... Що Констанція жива. Я не можу стверджувати, Флоріане, я вірю твоїм словам. Люди багато балакають у Місті Тіней. Всіляке кажуть... На ринку місцевому потім клинок продавали. Судячи з усього — твій він, твій. І зараз ти от це копошишся.

В мене забриніло в шлунку, пройшлося нериємним болем від низу і до грудей. Вкотре я пошкодував, що не зміг я тоді ні будинок той спалити разом з підвалом, ні замести всі сліди... Не зміг.

Виду я не подав, відповів спокійно:

— Просто балачки, майстре. Ворожок цих, чарівниць там на кожному кроці купа. Я вас запевняю, що ціль — мертва. Безповоротно. Клинки вигубив, коли Канітар напав.

— Цікаво, Флоріане, як твій кинджал опинився в руках перекупника, якщо ти вбив дівчину в іншому районі? Ти ж зовсім інший район назвав, коли прийшов...