Глава 34

Слова завченої з раннього дитинства молитви губилися в густих як смола думках. Перебинтований Мартін стояв навколішках, дивився на ікону та навіть не кліпав. Довго так молитися, втім, він не міг через глухий біль у тілі. Тому перехрестився й зітхнув.

Усі описи очевидців, слова Нуратдіна...

Хвороба поволі відпускала, рани — гоїлися. Дуже пощастило, що леза ворожих шаблюк не пошкодили внутрішні органи на тому причалі.

Невже Флоріан замішаний? А може — якесь доручення таємне виконував там, про яке ніхто не знає? Мартін вклонився Господу.

Добре, від зворотного відштовхуємося. Посланець — зрадник. І... він так по-дурному себе підставив? Ні-ні, це хитрий, підступний звір.

Щось сталося у Місті Тіней.

Зрадник... Флоріан же тоді, двадцять років тому, Кацу убив за що? За Орден. За них усіх. Так це потім подавали настоятелі, гм? То невже на старості літ цілковито клепку втратив?

Чи спокусився… чимось?

Кимось?

Головний біль все ще тримав, травмований мозок ніяк не відходив. Ще з самого Джинпорту, і це було не тільки через дощ, вибух чи травми. А й через те, що Мартін думав без перестанку. Навіть уві сні, як йому здавалося.

Спомин про старого друга Кацу торкнувся лезом.

Мартін обперся руками об лавочку та присів на неї. У храмі зараз він був сам, тут пахнуло ладаном та недовірою, якою була просякнута навіть шкіра чоловіка.

Мартін, звісно, розумів, що негатив до Флоріана — історія давня, не можна дозволяти власному ставленню впливати на справи сьогоднення. Однак знову й знову співставляючи все, що почув та побачив, боєць приходив до тривожних висновків.

А ще Мартіну згадалося, що відбулося невдовзі після похорону Кацу.

* * *

— Ви це на голову собі напхати можете? Вгадаєте, коротше, кого Вільгельм на посланця вчитиме?

Мартін якраз закінчив бити вкопаний у землю дерев’яний стовп, обвитий мотузками, коли підбіг хтось із побратимів. Він все вдавлював кісточки у тверде, відпрацьовував і відпрацьовував удари.

Весь час.

Гаряче повітря з носа пробивало паром той зимній день. Зараз він вже не міг згадати, хто тоді розповів це. Чи був то Філнар? Або хтось інший?.. Похмурим обличчям ще молодого Мартіна стікав піт.

— Ну? — відразу хтось уточнив. Тренування ще не завершилося. Сніжинки продовжували обліплювати мотузки, об які Мартін набивав кулаки. Старших у монастирі — мало. Тоді велика справа була на островах Делібріну, тому залишився переважно молодняк, настоятелі, та, власне, вчителі.

— Так Флоріана взяв! Уявити можливо це взагалі?..

Кров в одну мить вдарила в голову, запашіли червоним вуха й щоки, зате руки — навпаки, похололи дужче. І затремтіли.

— Звідки ти це взяв? — уточнив Мартін, навіть не дивлячись на хлопців. Перед очима був тільки сніг.

І ще недавно похоронений Кацу.

Власний голос дрижить, крадучи дихання.

— Так Мікель запитався. Він же хотів, ну… Теж. На посланця… А Вільгельм і назвав Флоріана. Вже має, мовляв, учня. Ну?..

Мартін далі не слухав. Він, ясна річ, запримітив, що Флоріан змінився після повернення. Уникав інших, і тільки за Вільгельмом ходив. Навіть із Хотчем рідко тепер його бачили. Отже, не все гаразд у нього в голові.

Але щоб… Це ж як… Яке ж нахабство і хто це допустив, щоб… На місце Кацу… І він? Той, хто… Хто убив?!

Прийняти факт того, що кращий друг захотів привласнити артефакт — було важко. Наче й розслідування вже завершено, той сраний Шелфілд витрясли після смерті Кацу та Гестії. І справді, все так виходило, що сенікарієць сам винен у тому, що сталося. Однак тепер… Коли його убивцю взяли як майбутнього посланця…

— Ти куди, брате? — вигукнули вслід Мартіну, що все пришвидшував крок, віддаляючись. — Мартіне!

Хлопці залишилися позаду, не до них тепер. Перед очима — червона пелена. Ноги вдаряються об холодну землю, нігті боляче впиваються в шкіру на стиснутих кулаках.

Коли Мартін майже наблизився до рефекторію, хтось із побратимів наздогнав та почав тягнути назад за плече. Мартін грубо висмикнув руку, прогарчавши.

— Заспокойся, стій! — його знову спробували спинити, і цього разу Мартін вдарив. Не сильно, навідліг.

— Відваліть!

— Мартін, обід же зараз, стій!

Перед ним раптово виник Хотч. Він, безсумнівно, з’явився випадково. Сам не відав, мабуть, що відбувається. Намагався втримати Мартіна, впустивши свою сумку з книгами на землю. Ще говорив щось… І тут молодий Мартін остаточно втратив себе. Різким рухом руки він вхопив побратима за ремінь та перекинув тіло того через себе. Коли Хотч глухо вдарився об землю — затверділий кулак Мартіна гепнув зверху.

Далі — все.

Його тягнуть сильніше, зупиняють, збігається натовп. Мартін вривається до трапезної, де якраз обідали майже всі настоятелі та частина наставників. Вільгельм теж там був. У кутку сидів, похмуро копирсаючись у металевій тарілці. Двері гучно заскрипіли, Мартін закрокував до головного столу, голосно дихаючи носом.

Ніхто з побратимів не посмів увійти в слід за ним, щоб порушити правило, та перервавти трапезу старших. Ті з дорослих, хто був — ще поки намагалися зрозуміти, що відбувається. Здається, лишень Хотч проривався й кричав щось услід Мартіну. Його тримали.

— Ой, дурень!.. — затягнула котрась із дівчат.

Настоятелі, вчителі, всі завмерли на своїх місцях. Тільки Джереом відсьорбнув чай.

— Хто… Чому… Чому він… посланець? Чого?! Чого Флоріан?!

Голос затремтів ще дужче, не вдавалося тоді Мартіну звучати грізно. Він підійшов до найбільшого столу на неслухняних колінах.

Мовчання. Похмуро дивиться Августин, от-от і підійметься зі свого стільця. Переглядається з Еріком Джереом. Десь позаду тривожні голоси.

— Ти двері надвір закрий, сину. Холодом з вулиці дме. Тоді й озвуч свої питання. — Дуже тихо промовив Вільгельм, однак сказане чули всі.