Глава 33

Вже почало сутеніти, коли я закінчив оповідь. Я все поглядав довкола — чи нікого немає біля дому або на веранді, чи не слухає хтось.

Я вже запалив декілька свічок та чекав тепер, що скаже мій друг. Звичайно, деякі речі я недоговорив. Не сказав жодного слова про те, що моєю ціллю була невизнана дочка майстра Джереома. Просто переповів, як мене врятувала ця молода жінка, що назвалася провидицею.

Вона зі своїми друзями виходили мене, допомогли повернутися до тями. А потім ми спільними зусиллями вдарили по адептах Дієро Канітара. Далі — я вбив степовичку, як і був повинен. Тіло заховав геть. Де — немає значення зовсім.

Ось і все. І її охоронці теж лягли в цій бійні. А я відправився назад до монастиря, прихопивши книгу, пару дрібниць та клинок.

— Це ж як вони тебе в тому провулку так підловили?

— Збіг, Хотче. Неприємний.

— Угу... Флоріане, ти це все тільки мені розказав?

— Так. Справа паршиво пішла. Канітар живий. Тепер от наші загинули ще. І якщо розкопають, що я мав спільні справи з практиканткою... нехай і покійною... 

— Розумію, не дурень. 

Хотч позіхнув та піднявся з-за столу.

— Куди поперся? Розповідай давай, що ще там чув!

— А, та таке. Жива та дівка. Провидиця. Переховується.

Я завмер. Хотч, скотина, прямо до душі своїми хитрими очима проникнув, сказавши це. Він спеціально витримав паузу, поправив чашку на столі, щоб та стояла далі від краю. І продовжив:

— Але це телепні все говорять, які на Аджара працюють. Ну як можна довіряти тим баранам, Флоріане? Ти ж знаєш, з ким водиться Аджар. Говорять — то й нехай. Тим паче зараз наш носатий всіма силами показує свою незамінність. От і хоче бодай якусь дівку витягнути. А у Місті Тіней багато «ворожок», «провидиць»... Ти ж сказав, що вбив? Отже, так і є. Все, досить пліткувати — я йду.

Хотч підійшов до мене та ще раз обняв. І додав уже серйозним, тихим голосом:

— Радий, що ти живий. І знаєш, радий, що ти виходиш у відставку. Досить з тебе.

— Ага... Я теж. Слухай, а не боїшся з такими розмовами приходити? Раптом дізнаються?

— Не сміши! Про нас із тобою кожна курка знає, кожен камінчик. Навпаки — було б дивно, якби я до тебе не зайшов! Давно ж не бачилися.

І додати нічого. Звісно, я довіряв Хотчу. Проте серце після сказаних ним слів забилося тільки швидше в грудях. Так, що аж почало віддавати болем у коліні.

— Добре, старий. Передавай вітання Ліріт.

— Передам. Хоч це все й дурні плітки, друже, але будь обережний.

— Угу.

— Побачимося. Я зайду на днях...

І Хотч пішов, незграбно накульгуючи на ліву ногу. Він повертався до своєї дружини, з якою вони мешкали в окремому будиночку далеко від моєї оселі. Я взагалі, як міг, спробував забезпечити собі самотність та спокій, тому мій дім знаходився на відшибі монастиря. Мене це влаштовувало.

Потрібно збиратися в дорогу. Констанція мовчить, а Орден продовжує пошуки. Мартін думає багато, отже. Втупився в мою персону, як той осел. Почав плести за спиною мереживо з підозр. На світі є речі, що ніколи не змінюються, ставлення Мартіна до мене — одна з них. І це ще у нас не було особистої бесіди. Та й Аджар ще…

Що можна було вчинити тут і зараз? Озвучити свої питання та претензії прямо? Це означає видати Хотча. Я не міг так вчинити.

Що ще? Поговорити з майстром Джереомом та знову запевнити, що я точно виконав свою місію? Можна, проте сенсу немає... Для чого виказувати тривогу тепер? Щоб викликати більше підозр?

А що на рахунок того, щоб поговорити з Мартіном та пояснити йому ситуацію, як я зробив це із Хотчем?

Важкий варіант. Мартін має причини мене не любити. Як йому здається. Отже, всі його догадки та думки легко переплетуться з особистою неприязню.

…Так я й ліг тієї ночі, та довго не міг заснути. Вперше за десятки років я відчув, що перебуваю в самісінькому центрі інтриги. В ситуації, де кожне слово може виявитися новою пасткою, яку я сам собі залишив. І це не десь там, у зовнішньому світі. А тут. Вдома. Це — найгірше.

Я ухвалив рішення не чекати прибуття усіх полеглих побратимів, не чекати великої церемонії прощання — а відправитися в дорогу вже завтра. Непомітно для більшості зробити це.

Однак спершу — таки поспілкуватися з Мартіном. І з Джереомом. Не видаючи того, що я знаю більше, ніж усі вони вважають, просто виказати співчуття. Врешті-решт, я ж причетний до справи Канітара. Як ніхто інший.

Сонце зайшло, так і не показавши себе жодного разу за цілий день. Швидко наступила ніч, а у відчинене вікно подув холодний, не літній вітер.

* * *

Мартін якраз вийшов із храму, коли я наблизився. Я дійсно мав на меті помолитися, але й за самим Мартіном я поглядав час від часу. Потрібно було зчепитися з ним у випадковій розмові. Дочекатися потрібного діалогу…

Виглядав він похмуро, говорив мало. Перев’язаний весь. Не дивно — я чув, що йому дісталося. Здається, навіть одяг не змінив з тих пір, як повернувся, набряклий… Вочевидь — усіма своїми думками Мартін перебував ще десь там, на палубі корабля. На мене дивився з підозрою, проте істинні думки не озвучив. 

— Не знайшли ми його поки, — тихо підвів підсумок Мартін після невеликої розмови про все й ні про що водночас. — І слід крові в нікуди веде.

Ми стояли біля храму. Поряд проходили молоді, якраз у них перерва між заняттями була. Крокували хлопці й дівчата швидко, раз по раз примружуючись від прохолодного вітру. Переходити на осінній одяг ще рано, а літнього вже було недостатньо, щоб нормально почуватися серед відкритих просторів монастиря.

Вони кидали погляд то на мене, то на Мартіна. Нас, звісно, знали добре.

— Співчуваю за всіх... За, Річарда, Марію... За всіх, — поклав я йому долоню на плече.

Говорив я щиро. І самому важко щоразу, коли хтось із наших гине. Річарда ж Мартін тренував особисто — тільки недавно розпочав. А з Марією вони непогано спілкувались вже кілька років, дружили. Тому я міг зрозуміти його почуття.