Глава 32

Повертатися до життя було важко, проклятий клинок все висмоктував із мене сили. Однак я вже був удома. Щоранку вдосвіта — пробіжка лісом та тренування. Вдавалося воно все погано, витривалість та дихання весь час підводили. Коліно нило. Час від часу відкривалися давно загоєні рани... І справа тут не тільки у старішанні.

Поки «Серце» було поряд, кров кипіла в мені. Артефакт дав життя, допоміг дістатися до Ордену. Зате тепер тіло моє вивертає. Скриплять кістки, знову й знову кровить все, що тільки може кровити. Втім, це вже не було так нестерпно, як ще кілька тижнів тому. 

Я продовжую молитися та пити мікстури. По-трохи повернувся до щоденної праці. Взявся за сад...

Ти живий, допоки рухаєшся, і ніяк інакше. Так Вільгельм казав колись.

Пізно ввечері я подумки звертався до Констанції, стискаючи її волосся в руці. Я вмощувався на веранді, заплющивши очі. З боку виглядало, наче дрімаю. Шукав провидицю посеред тиші сутінок. Або — коли лежав у ліжку.

Дихання сповільнюється, чудиться мені запах степу. Диму від величезних вогнищ, що розводять дикі племена...

І от, наче десь глибоко у моєму розумі прорізався її голос — теплий, спокійний, однак трохи віддалений, як звук вітру в далекій долині. Спершу я сумнівався — а чи не обман це моїх почуттів? Чи не наслідки нещодавно пережитого? Однак з кожним разом я все більш був упевненим: чаклунка дійсно відповідає.

Коли ми спілкувалися, я намагався не дивитися на ікони, чи хрест на стіні в моєму будинку. Не задивлявся на каплиці. Мене обпікав сором. Давно та сильно. І з цим я нічого не міг вдіяти.

Я знову наказував їй забиратися геть, і не просто з міста, а з країни. Скоро там почнеться переполох, навіть більший ніж зараз. Орден вийде на слід степовиків, і тоді може викритися мій обман.

А ще — дівчину уб’ють.

Ми нічого такого не обговорювали, тільки про самопочуття балакали. Про те, що сталося в Місті Тіней.

І про зустріч, яка потрібна обом. Нас об’єднувала одна незавершена справа, адже Констанція теж жадала тепер смерті Дієро Канітара.

«Єдині близькі люди, що в мене лишилися після Віраму. Ратшат і Тхарсі. Скільки разів рятували мене. Допомагали. Повинна бути відплата.»

Це було останнє її повідомлення, і все. Кеїша перестала відгукуватися. А через це — народилася всередині мене незрозуміла тривога.

Чому я переживаю за неї? Ще недавно — моя ціль. А тепер...

Настоятелі в монастирі не поспішали ділитися зі мною тим, що зараз відбувалося у Джитт-Іларі. Я ж наче як все — пішов на спочинок. Все, що знав, розповів. Все, що зміг — зробив. Вільний.

Одну з груп очолював Мартін. Неприємний чіпкий мужик, що вміє вкрай глибоко дивитися. З ним до Тіньового міста відправився Філнар, в цілому хороший слідопит. Вони швидко знайдуть Констанцію, якщо вона ще там.

Дівчина мовчить. Може, магічні сили свої втратила?

Це як, всі відразу й раптово?..

Тепер у монастирі говорили про зв’язки Дієро Канітара з впливовими товстосумами за межами Джитт-Ілару. Отже, для Ордену є багато нових цілей.

Майстер Джереом провідував мене час від часу. Розпитую я його про справи, що там знайшли у Місті Тіней, а він все радить заспокоїтися:

— Ти відпочивай, Флоріане. Ще не відновився, ні. Краще подумай, кого готувати на заміну тобі. А ми... Ми книгу диявольську вивчаємо, вивчаємо її. Шукаємо Канітара. 

Це було якраз за декілька днів до того, як почали повертатися живі побратими та домовини із загиблими. Старий майстер сидів на моєму ліжку та дивився, як я пораюся зі своїми апельсиновими деревами.

— Я хочу бути корисним. Треба дотиснути гада. Не подобається лежати овочем.

— Ти, я бачу, не дуже й лежиш... Ми дотиснемо. Кажу, нам потрібен буде новий посланець. Або й декілька. Що ти думаєш про це?

— Жодного разу не думав, — чесно я відповів майстру. — Подумаю.

Тому що й справді не думав. Взагалі не бажав когось навчати по-справжньому. Неблагородна й важка праця. Так, потрібна. Єдиний спосіб практиканта зробити безпечним — убити. А чи був я готовий перетворювати молодого учня, чи ученицю на себе? Не певен.

— Валент тебе дуже поважає, дуже. Всі інші стороняться, бояться.

— Особливо тепер, — зауважив я, проводячи вказівним пальцем по обпаленій щоці. — Я пометикую, майстре. Ще з Хотчем поговорю, та й з іншими. Самі знаєте, тут треба... Серйозно обирати.

— Знаю, синку. Знаю і ціную. Ти… ти подарував спокій моєму серцю. Мені справді легше. Дякую тобі ще раз. Добре. Набирайся сил. Іду я. Коли ти там хотів покинути монастир?

Я замислився на мить. Нещодавно я казав настоятелям та самому Джереому, що хочу трохи пожити серед мирян. Недалеко, тут, в Мірасеї десь. Можливо. Потім — повернуся.

На відміну від майстра, я спокою після свого невдалого повернення не віднайшов. Все чекав, що мій обман пролізе назовні. Тому я й очікував на Мартіна. Хотів сам знати, що вони знайшли у Місті Тіней, які сліди взяли.

Ще до того, як це сам дізнався, я чомусь був переконаний, що будинок — не згорів. Відчуття, інтуїція. З одного боку — це добре для розслідування. З іншого…

Я все повертався подумки до того дня. Надто в поганому стані був я, коли вибирався... Міг і я недопрацювати з полум’ям, от що. Міг.

— Я дочекаюся побратимів. Тоді й піду. Далі все буде видно.

Старий розуміюче кивнув, почувши сказане. Він повільно піднявся з ліжка, поправив рукою білу бороду:

— Угу. Може, потім подумаєш, аби учительство на себе приміряти. Га?

— Молодняк мене боїться, це й ви помітили. Та й погано я пояснюю…

— Ну, це тобі вже вирішувати. А поки — подумай над кандидатами. Домовились?

— Так, звичайно, майстре.

Джереом залишив мене наодинці з моїм садом та поганим передчуттям на серці.

* * *
 

— Ей, ти все не вгомонишся?

Я якраз завершував четвертий підхід відтискань від підлоги на кулаках в себе на веранді. Вниз — вдихаю носом, підіймаюсь — видихаю ротом. І думаю. Думаю, поки навантажую тіло. Завжди так. Тим часом вечоріло, але сонця видно не було — поряд, у Джитт-Іларі, недавно розпочався сезон дощів, і Мірійське нагір’я теж накрив постійний напівморок разом із поганою погодою. Добре, що хоч опадів не було поки.